Село-фортеця: як Мощун постає з руїн і наближає перемогу [ Редагувати ]
За п'ять кілометрів від Ірпеня, за п’ять – від київської Оболоні. Мощун - невеличке село, крізь яке близько тисячі днів тому окупанти проривалися на Київ, стало місцем непереможної сили українців. Саме тут відбулися важкі переламні бої із загарбниками в перші тижні повномасштабного вторгнення. На захист столиці стали й військові, і місцеві, і чоловіки, і жінки. Як сьогодні тримається легендарне село, яке ворог намагався, але не зміг зрівняти із землею? Як селяни бережуть пам’ять про загиблих захисників столиці та як наближають перемогу – в сюжеті Романа Барашева.
- Тут місця загибелі наших воїнів. Це був "нуль", ми називали. Перша лінія оборони. І перший бій тут якраз був. Коли вже підірвали всі мости, 27-го лютого був перший бій. Тут був жах, землетрус, хотіли артилерією зірвати все, пройти, але їм не вдалося.
- Став великим щитом не лише столиці, а всієї України. Битва стала переломним моментом цієї війни. Саме в Мощуні Україна показала, що так звану другу армію світу не тільки можна, але й потрібно перемагати.
Бої поблизу Мощуна тривали понад місяць - згадує староста села. Щоби не пустити ворога, місцеві копали окопи, доставляли продукти та речі на першу лінію оборони, вивозили дітей, жінок, поранених.
Вадим Жердецький, староста села Мощун:
Топол Саша наш. Став з перших днів на захист. Збирав меблі, завжди брав участь у відновлені футбольних майданчиків, грали в футбол хлопці, спортивна, енергійна людина.
Олександр Топол віддав життя за вільний Київ у цих лісах. Меморіал "Янголи Перемоги" на краю Мощуна зберігає пам’ять про кожного.
Поранених вивозили в госпіталь "Лелека" – пологовий будинок, який знаходиться в Пущі-Водиці. Ось наші медсестри, дивіться. Наші молоді дівчатка: Євдокімова Ангеліна Володимирівна під позивним "Геля" і Кваша Ніна Петрівна "Амазонка" - медсестра Чорних Запорожців 72-ї бригади. Це пройшла реконструкція окопів, щоб можна було проводити людей, розміновано. Сюди приїжджають школи на екскурсії, щоб діти, наше майбутнє, пам’ятали наших хлопців. Тут нас накривали. Ось, дивіться, яким осколком надо, щоб отаку сосну зруйнувати. Бачите, скільки лісу лежить, він весь побитий.
Село зазнало нищівних ударів ворога – зруйновано чи серйозно пошкоджено понад чотириста будинків. За відновлення села взялися всім світом. Тут встановлюють тимчасові модульні будиночки, ремонтують пошкоджені оселі за програмою "єВідновлення". Допомагають мощунцям й іноземці.
Оксана Муц, керівниця проєкту з відбудови Мощуна:
Це команда з Нідерландів. Вони організовують людей, які самотужки збирають фінанси для того, щоб оплатити свій проїзд, харчування, і щоб закупити будівельні матеріали для відбудови.
Херет Нап, волонтер із Нідерландів:
У Нідерландах у нас чималий будинок. Ми умовно розділили його на дві частини. В одній зараз живе родина біженців з України. Вони приїхали з Одеси 2 роки тому. А ми тим часом приїжджаємо сюди, щоби допомагати у відбудові зруйнованих міст і сіл.
Любов, жителька Мощуна:
Хата була, зруйнували на третій день війни. Згоріла дотла. Отут у погребі ми ховалися із сусідами, нас там було 12 душ. Добу сиділи, а тоді військові прийшли, подивились, що все потріскано, сказали: ваш погріб буде вашою могилою, і ми виїхали. Солдати з лісу приходили, брали у нас тут воду. Бачите, руками качаєш. І коли світла не було, хлопці з лісу приходили, набирали, скільки хотіли.
Цей будинок на місті зруйнованого Людмилі побудували цього року румунські благодійники.
Бригада була з 12 душ. Америка, Румунія, Чилі – вони були задоволені, ми їх годували, вони попробували й наш борщ, і вареники. Буде проживати моя дочка з чоловіком і маленьким хлопчиком. Оце велика кімната, дитяча і ще кімната, це нам сусіди меблі подарували, трошки розживаємось. Отак ми пробуємо починати жити заново.
Жити та відбудовувати своє, допомагати фронту, всіма силами наближати перемогу – це, кажуть мощунці, їхні головні задачі.
Ольга, продавчиня магазину в Мощуні:
В мене є 2 сини, вони воюють. Один в шпиталі поранений, інший воює. З перших днів вони як могли допомагали нашим хлопцям тут, військовим. Старший Максим - 33 роки, молодший Михайло – 29 років. Допомагаємо нашим хлопцям. У нас є дівчатка, які ліплять вареники, ми їх фасуємо.
Підприємець дає нам сало, дівчата крутять, є з паприкою, трохи часничок, є з чорним перцем, заморожуємо, відправляємо за потребами хлопцям. Дівчата - волонтерська команда, вареники наліплюють. Є група, яка пече печиво, є група, яка наливає свічки. Майже все село в цьому залучене.
Анна Заіка, помічниця старости Мощуна:
Спонжики готуємо із такого матеріалу, з такого спонжика можна нагріти чашку води, якщо негода, воно розпалює вогонь, закупили горілки газові, газ і зараз актуальний – живе тепло, наливаєш, підпалюєш, без аромату, запаху, можна погрітися. Свічки горять до 2-х годин – немає такого гару як від воску. Це наш мощунський оберіг.
Селу Мощун у перші дні великої війни судилося стати фортецею, що стримувала ворога на шляху до Києва. Тепер це місце пам’яті про героїзм українського народу.
Лариса Москаленко, директорка Мар’янівського ліцею:
Ми привезли сьогодні діток сюди, щоб вони відчули енергію сили, сміливості, великої данини, яку хлопці віддали – своє життя за те, щоб вони мали майбутнє: могли вчитися і знали, якою ціною дістається право бути вільним українцям на своїй рідній землі.
