Зозуля на конвеєрі милосердя [ Редагувати ]

Менi б дуже не хотiлося, щоб пiсля сьогоднiшньої нашої iсторiї хтось втратив вiру у людей та милосердя. Мандруючi у Вiнницю, мi чекали на побачення з людиною, якiй конче потрiбна наша допомога. Але, подолавши двiстi вiсiмдесят кiлометрiв, побачили справжній конвеєр милосердя - номера рахункiв у газетах, листи до рiзноманiтних iнстанцiй і багато чого iншого. Ми так i не вiдкрили для себе таємницю, а куда ж йдуть грошi з цих рахункiв? Проте ми не збираемося засуджувати героїню, тому що вона для нас - лише типова героїня новiтньої iсторiї.

В одному українському мiстечку, назвемо його N-ськ, живе начебто нiчим не примiтна, але досить вiдома родина. Хтось дiзнався про неї з газетних публiкацiї, хтось - iз виступiв по радiо й телебаченню. Говорять про неї багато. Здається, ще трохи - i цю сiм'ю знатимуть не тiльки в Українi...

Галина Михальченко. Мати трьох дiтей. Вiдтодi, як у автокатастрофi загинув її перший чоловiк, минув уже десяток рокiв. I за цей час Галина пройшла всi кола пекла. Принаймнi, так вважає вона.

Оля Трайдакало. Старша дочка Галини. Ця дiвчинка-пiдлiток удосталь надивилася на людське горе. I винна в цьому не жорстока доля, а її рiдна матуся... Оля майже не йде на контакт зi стороннiми. Вона -як зомбi - реагує тiльки на матiр.

Галина Михальченко, мати трьох дiтей: "Здається, що я вже нiчого не можу в цьому життi. Серце - воно розколено на багато осколкiв. Я не знаю, як воно тримається. Коли дивишся на своїх дiтей i знаєш, що нiчого не можеш у цьому життi зробити. Нiчого".

Галина справдi нiчого не може вдiяти. Та й не потрiбно: двоє iз трьох її дiтей уже влаштованi - мешкають в iнтернатах. Оля - в одному, хлопчик Женя - в iншому. Живуть собi, лиха не знають.

Галина Михальченко, мати трьох дiтей: "Я просто не знаю, як я тут тримаюся на цьому свiтi. У цiй квартирi просто неможливо жити. Мати такi нерви, я не знаю... Вчора в мене руки, от, отож... Я не могла зупинитися. Думала, що, якщо не вийду на вулицю, я просто вiзьму когось i скривджу. Якщо в мене було щось у руках, то я могла просто убити людину".

Ця iсторiя почалася вiдразу пiсля аварiї. Може, через емоцiйний струс, а може, через травму, в Галини щось змiнилося. Невдовзi пiсля катастрофи вона раптом вирiшила продати квартиру. Але сталася прикрiсть. Розповiдає, знайшла якось гаманець iз грошима, повернула власниковi, а той заявив, що купюри в ньому -- пiдробнi й зажадав вiдшкодування. Галина ж, по наївностi, обмовилася йому, що продає квартиру...

Галина Михальченко, мати трьох дiтей: "Пройшов час. Я пiдiйшла до намету, де був цей хлопець, i вiн менi сказав: що ви менi дали? Цi 100 доларiв фальшивi. А я тодi ще долари не тримала. Треба було вiддавати цiй людинi".

Далi була довга iсторiя з видаленням у безталанної Галини апендикса, а потiм у неї стався струс мозку. Ще до пуття не отямившись, вона пiдписала вiрчий лист, яким фактично дозволяла оформити своє помешкання на будь-яку людину. Зрозумiло, що нею став власник знайденого гаманця.

Галина розповiдає, що з чотирьох тисяч доларiв, якi їй мали вiддати за квартиру, вона отримала тiльки половину. Та й того не вберегла: жити було нiде, от i доводилося все своє возити iз собою. Якось увечерi, в багатолюдному тролейбусi, їй став погрожувати незнайомець. За словами Галини, вiн вимагав у неї грошi, отриманi вiд продажу квартири. Вона вiдмовила, за що й одержала удар ножем. Урятували пасажири... Пiсля виписки з лiкарнi їй знову було нiкуди йти. Галина подалася на вокзал. А там героїчну жiнку чекав новий, точнiше, черговий, поворот долi.

Галина Михальченко, мати трьох дiтей: "Приходить до мене мiлiцiонер. Говорить, я бачу, що ви вже мiсяць тут сидите. Що, вам немає куди пiти? Я говорю, немає. Вiн говорить: моя дружина виїхала працювати в Iталiю, а ви поїдете до мене додому, будете менi стирати, забирати i будете зi мною спати. Я говорю нi, не буду я з тобою спати".

Як i буває в таких випадках, її забрали в мiлiцiю. Каже, що вiдбили нирки. Одне слово, знущалися, як могли. Коли вийшла, купила на останнi грошi гостинцiв дiтям i вiдразу ж вирiшила заподiяти собi смерть. Iз цiєю думкою пiшла на мiст... А про долю своїх крихiток думала так: добрi люди подбають! Утiм, самогубства не сталося. Не встигнувши перегнутися через поруччя, Галина помiтила двох молодих людей -- хлопця й дiвчину... В них вона живе й дотепер - от уже вiсiм рокiв.

Галина Михальченко, мати трьох дiтей: "У мене були речi. У них батьки теж позбавленi батькiвських прав. I я тут залишилася. Живу без прописки. Прописку мене жiнка по газетi, пошкодувала - зробили приписку".

Ця дiвчинка - її наймолодша дитина - живе з мамою i татом у трикiмнатнiй квартирi майже в центрi мiста N-ська. З ними мешкають кiлька родин, створених рiдними братами й сестрами Галининого чоловiка. Судячи з розповiдей, живуть не зовсiм щасливо.

Галина Михальченко, мати трьох дiтей: "Я заробляла по 100 гривень у день. Де мої грошi?"
Володя, свекор: "Я тобi мало тягав з хiмзаводу три роки? Туберкульоз я через тебе заробив. Все. Пiшла геть".

Цю людину Галина ласкаво називала "дiдом". Вона любила його. Принаймнi доки вiн не перейшов на позицiю бабусь-сусiдок - тих, вiд кого неможливо приховати правду.

Галина Михальченко, мати трьох дiтей: "Чого ж ця загублена ремонти зробила? За що ж вони жили, коли голоднi були? Де цi всi сусiди були!? Де?.. Уйди звiдси, тварина..."

А сусiдки не вгамовуються. От, мовляв, каже, що її дiти - нещаснi, пишуть про них у багатьох газетах. А насправдi все не так. У такий спосiб вона заробляє. Бо ж простаки завжди знайдуться - хто грошi перерахує, а хто в газетi напише про життя складне.

4584 Алла Iванiвна, сусiдка: "І що? Де цi грошi на операцiю? Уже стiльки портретiв цiєї дiвчинки. То вона бiгала-бiгала, а тепер їй одягли вже окуляри. I портрети у всiх газетах..."

Алла Iванiвна, сусiдка: "Що ж ти мовчиш?"
Володя, свекор: "А менi до ****, що вона сказала. Яка вона невiстка? Вона менi не невiстка. Вони щас бабки вiзьмуть за це. Вони вiзьмуть, ви що, не знаєте?
Алла Iванiвна, сусiдка: "Я знаю, я все прекрасно знаю. Я усiх знаю..."

Галина не стерпiла такого шквалу критики. Не витримала його i старша донька Оля. Сльози, що зовсiм не текли струмком, мали пiдкреслити серйознiсть її намiрiв.

Галина Михальченко, мати трьох дiтей: "Я бiльше так не можу жити. Я хочу покiнчити iз собою. Я так бiльше не можу. Увесь час цi злi язики... Чого ж цi бiзнесмени, що приходять до мене, так не говорять..."

Євгенiя Iванiвна, сусiдка: "(Дiтям) Не бiгайте перед очима... Що я ще хотiла?.. Скiльки вона ще продавала квартири? Менi особисто говорила, що продаю за 18000. М-да... Я говорю, ну як же ж так, я хотiла продати свою квартиру. Менi бiльше 12 тисяч не давали. На 3 поверсi, сонячна сторона..."

Галина Михальченко, мати трьох дiтей: "Я думала, що якщо небагато грошей зберу, то поїду туди i запропоную за будь-якою цiною, щоб тiльки грошей вистачило. У нас зараз одна проблема - це житло i прооперувати Свiтлану".

Почувши, як обурюються сусiдки, й не маючи найменшої можливостi заперечити їм, Галина вдається до перевiреного засобу. Просто перед камерою вона виймає таблетки. Втiм, не такi вже й небезпечнi, як їй хотiлося б... Паузу, що утворилася, слiд негайно заповнити iмпровiзацiєю.

Галина Михальченко, мати трьох дiтей: "Я от тiльки що... Може, це буде не те, що треба, Оля тiльки що вигребла. Повно таблеток. Це таблетки такi, що тiльки три випий - i вiдразу пiна пiде. А я сказала Олi, якщо я тобi потрiбна, допоможи менi. I почала плакати. Мама, я не вийду. Я зараз вiзьму кислоти й усiм наллю. Я говорю, Оля, ти нiчого не доведеш. Розумiєте. Нiчого не доведеш сусiдам".

Для Олi не iснує нiкого, крiм улюбленої матусi. Дiвча боїться всього: i людей, i машин. Їй потрiбна мама, а матерi потрiбнi грошi.

Щоразу, як Олi треба повертатися в iнтернат, дiвчинка не може приховати суму. Проте Галина не робить свої побачення з донькою частiшими. Спочатку планувалося, що Оля житиме в iнтернатi лише рiк, та за цей час мати жодного разу не вiдвiдала її. Тому дiвча зосталося там i живе з ласки держави вже сьомий рiк. Вихователi, грiшним дiлом, навiть припускали, що Галина десь вiдбуває покарання, адже три роки вона спiлкувалася з ними та з Олею тiльки в листах. I ось тепер мати-зозуля чомусь вирiшила, що її хочуть розлучити з коханою донечкою.

Галина Михальченко, мати трьох дiтей: "Приїхала туди. Директор говорить, що я позбавлена батькiвських прав. Говорить, що якщо мати не вiдвiдувала дитини 9 мiсяцiв, виходить, мене можуть позбавити батькiвських прав".

Василь Кондратюк, директор Немирiвської школи-iнтернату: "Я не знаю, що вона хоче. Дочку забрати вона не хоче, тому що живе з людиною, з яким вона не розписана. Але в них є дитина. Але з iншої сторони вона хоче, щоб її дочка до неї приїжджала i сидiла з цiєю дитиною. Я розумiю день-два. Але на мiсяць..."

Зараз Галина вдає iз себе турботливу квочку. Про те, що вона здатна забути про дiтей на невизначений час, знають не всi. Коли спiлкуєшся з цiєю жiнкою наодинцi, готовий повiрити в усе, що вона скаже... Вправна актриса. Але не впоралася з написаною для себе роллю. Помилилася. Зустрiч iз нами треба було призначати не в цьому будинку. I не в присутностi сусiдок. Також не слiд було посилатися на директора iнтернату. Тодi ми не пiдiйшли б так близько до Галининої таємницi. Таємницi, яка, можливо, не вiдома i їй самiй. Чого вона прагне: грошей, слави? А може, просто вимагає справедливостi? I всi її слова - щира правда, в яку, проте, тяжко повiрити?.. I скiльки ще наївних людей зустрiнеться на її шляху, не знає нiхто. Вiдкритi жалiсливими особами добродiйнi рахунки Галини Михальченко дiють. I зараз їх нiхто не перевiряє...

Галина Михальченко, мати трьох дiтей: "У них не було дитинства. Не було материнської любовi, тому що не я їх виховувала, а виховував дитячий будинок"...