Майбутні вибори викликають тільки одне бажання - втекти з міста [ Редагувати ]

Ви бачили Рівне на світанку? Розгубленим. Порожнім. Розхристаним і непричесаним. Коли низьке сонце ледь торкається його горизонтів і лоскоче пласкі ряди сірих панельок на Північному і Ювілейному. Заграє, ховаючи бетонну потворність.

Коли дуже зрідка, особливу, міську, передсвітанкову тишу, порушує шелестіння коліс по асфальту. Коли не сплять лише світлофори та кілька зграйок псів, які піднялися з сонцем в пошуках недоїдків.

Місто спить. Солодко. Міцно. Одинокі ранкові перехожі поспішають на якісь ранкові зміни. Ступають звично тихо, і коли хтось з них кашляне, хочеться взяти за руку і сказати: "Цить, не збуди"...

О такій порі не може статися нічого поганого. Люди не будують планів, не домовляються, не вміють обманювати та псувати, вони ще не згадали, що вони люди, що їм потрібно шукати що їсти, що одягати і яку машину купувати. Не згадали, що їм потрібно здаватися, а не бути.

Зараз всі рівні. Немає обдурених і тих, кого обдурюють. Немає царьків і лохів. Немає багатих і бідних. Світанкова цнотливість завжди нагадує місту – з тобою все ще може бути. Все ще може бути... навіть непогано, навіть добре.

Я люблю Рівне. Люблю його з ямами в дворах, з відсутністю яскравої архітектури. Люблю його з завішаними дурною рекламою довоєнними будинками, з псами бродячими, з плиткою що падає, з лебединкою без лебедів і з лебедями.

Люблю його з вузенькими, заставленими машинами вулицями, з купою базарів з домашнім молоком в пластиковій пляшці, які розташовані просто на проїжджій частині. Я люблю його.

Тут я десятки разів на день вітаюсь на вулицях. Тут я знаю половину продавців на ринку. Тут народились мій батько, моя сестра і мій син. Я не хочу їхати звідси...

Я страждатиму без цієї провінційності та спроб замаскувати цю ж провінційність. Але думки забратися з'являються. Особливо, перед виборами. Особливо, коли бачиш - хто збирається тут керувати...