Волинське полісся [ Редагувати ]

Волинське Полiсся. Цей край називають унiкальним природним феноменом Середньої Європи. М'який цiлющий клiмат, прозорi озера, в яких повно риби, розлеглi луки та лiси, а в них - безлiч звiрини та птацтва. З давнiх-давен охочих оселитися тут нiколи не бракувало - адже жили усi добре, в достатку. Про це свiдчать численнi археологiчнi пам'ятки. Не бракує людей в цих мiсцях i сьогоднi - щоправда, сучаним полiщукам, на вiдмiну вiд пращурiв, особливо хизуватися нiчим.

Добробут - поняття, певна рiч, вельми стосункове - i суто iндивiдуальне. Дах над головою є, у лiсi - гриби-ягоди, а на городi картопля родить - i на тому дяка Боговi. А як вже корову, а тим паче коня тримати - то чого ж вам iще? Хiба що здоров'я - аби дати всьому раду. Та кому ж таке щастя випадає?

Юлiя Росавич, Ростанський сiльськiй голова: "Населення в нас, якщо брати по господарськiй книжцi, подивитися - хто живе в якiй хатi - то живе один-два чоловiк. Молодих семей дуже мало. Населення в основному займається - обслуговує медпункт, пошту, клуб, магазин. В колгоспi 40 чоловiк працює, а переважна бiльшiсть населення в нас - пенсiонери".

Вiдтiк населення почався в семидесятi роки. Почали виїжджати на Бiлорусiю. Там почали будувати великi комплекси - свинокомплекси, для великої рогатої худоби, людей забезпечували котеджами, якi були зi всiма зручностями, вiдповiдно люди сiм'ями виїжджали туди. А на сьогоднiшнiй день - молодь, яка лишається, - з 91-го року вже не виїжджає на Бiлорусiю, але старається так: наречена з Бiлорусiї, жених - з Ростанi - i туди. Наречена звiдси, наречений - звiдти, теж туди. На Бiлорусiю стараються влаштуватися. Вiд'їжджає молодь з Волинi, шукаючи кращої долi. Подаються в Бiлорусь, переважно до Бреста - портового мiста на кордонi з Польщею. Кажуть, там i влаштуватися легше, i заробiтки кращi, i звiдси туди якихось шiстдесят кiлометрiв, тодi як до Луцька, примiром,- аж двiстi. Їх не бентежить, що Бiлорусь нинi - iнша держава. Нiхто не винен, що там, за межами рiдної землi, їм дають те, чого тут годi й сподiватися - гарантiю працювати й заробляти на себе i на свою родину. Мушу в 4 утра вставати ранку i шпандерить до самої ночи. Вдома поробиш, потiм на роботу, так i виживаєш. А дiти скажуть: тато, дай на банани, а на банани де взяти? А зараз якщо тут картопля не виросить, що її продати - я не знаю як. Так i виживаємо.  В Бiлорусi може i краще, може i хуже. Но там дорожчi продукти, тут дешевшi. Просто напросто є хазяїн землi, є хазяїн. А тут на Українi - я не знаю - Ющенка ми ще не узнали - хазяїн вiн, чи нi. Якщо вiн буде такий хазяїн, що за простого люда. Я не знаю, я считаю, що то неправильно. Якщо жiнка тримає двох дiтей i виховує, i вона не може нiкуди пiти, бо дiти маленькi, то должни їй хоча би таку пенсiю давати як пенсiонерам. Сімдесят гривень на двох дiтей, i хай вона сидить, ну що це, - то майбутнє України? Населення в нас зросло, бiльше щоб було. То шо я мушу завести ще одну дитину, то як вже їх забезпечу, якщо я з тими не знаю, що робити? Що менi виходить, покинути жiнку з двома дiтьми i собi втекти? Бо я не можу їх обеспечити, чи як? Сказали, що на Білорусi краще жити, так що, нам на Бiлорусiю тiкати з України всiм? Гаруєш, гаруєш, i нiчогiсiнько - самi мозолi вiд плуга - бiдкаються полiщуки. I хазяїн наче непоганий - а копiйки нiяк не додається. Де ж та справедливiсть?"

Вiра Лук'янчук в усьому винуватить розпад Союзу. Її село Кошари - останнє перед кордоном, далi - чужа країна. Чому вона раптом стала чужою - жiнка й досi не збагне.

Вiра Лук'янчук, мешканка села Кошари: "Живу я вже 53 роки отут, отут Беларусiя i Україна. Ранiше за Союзу ми всi ходили, брати-сестри, а зараз щось поробили Бог знає що. Але ж я на границi самiй живу. То мiй хлiв - рахуйте, що Бiлорусiя, туалет на Беларусiї, то як, шо менi, виходить, йти в туалет - вiзи брати, чи як? Вибачте менi, але ж iнтересно. Даже не знаю. Але мене нiхто не зачiпляє, я живу сама своїм життям - тримаю хазяйство, корову, конячку. Чоловiка в мене немає, бо помер два роки тому. Дiти приїжджають, допомагають".

Дочка Вiри - Юля - живе за кордоном - у Бiлорусi. Брестський район, село Томашовка. Виїхала 15 рокiв тому, вийшла замiж, завела дiтей. Чоловiк - теж українець. Там, у Томашовцi, їх багато - смiється Юля. Усi - приїжджi. Президент Лукашенко узявся за село - пiднiмає колгоспи, будує шляхи, зводить житло. Люди задоволенi, тож i їдуть до Бiлоруси. Головне ж бо - стабiльнiсть, а чого ще людинi треба?

Юрiй Лук'янчук, мешканець міста Шацьк: "С 2001 года, уже 4 года, как гражданство имею, и белорусский паспорт имею. - А до того? - Вид на жительство. Украинское гражданство, и чтобы жить - там был вид на жительство. Нам дают бумажку, с этим там живешь. Кажуть, не хочете перенести хату до Білорусі? - Я кажу, с удовольствием, хоть сейчас пускай переносят до Білорусиї, геть усе. Все одно - отой хлев з Білорусі, дрова - з Білорусі виключно. Сіно виключно білоруське, спокон віков. Все. Ну що в мене тут не з Біларуси? - Усе! Одна проблема, что закрывают границу. Это ж мы тут все родня. Украина, Томашовка. Что тут ехать - 5 минут, а столько проблем. Мусиш їхати через таможню. Эта всего лишь проблема. А так - мы же все свои - зачем это все. Украина не хоче, кажуть - Білорусія не хоче, кажуть"

"Так живуть усi сiм'ї по обидва боки українсько-бiлоруського кордону", - кажуть Лук'янчуки. Та вже якось пристосувалися - хто машиною в гостi до родичiв, а хто й на велосипедi. Вiдстань же невелика. Та й нащо всi тi умовностi - жартують у селi. Контрольно-пропускний пункт у Кошарах, як належить, поставили. Але черги бiля цього шлагбауму нiколи не побачиш. Користають з нього здебiльшого мiсцевi косарi. Величезнi луки пiсля подiлу територiї залишилися в Бiлорусi, а худобу ж годувати треба. От i ходять косити чуже сiно.

На початку дев'яностих тут зробили роздiлову смугу - напнули металевий дрiт i провели сигналiзацiю - проти контрабандистiв. Сьогоднi про це нагадують лише неглибокi рiвчаки та вже символiчнi знаки "Стiй. Проїзд i прохiд заборонено". У дiйсностi ж кордон можна перетнути практично будь-де, - каже Микола Процюк - тутешнiй єгер. Щоправда, для цього треба бути "своїм".

Микола Процюк, лiсник: "Все равно, если чужак здесь появляется, его сразу вычисляют, он заметен. Здесь коренное население друг друга знает. Поэтому чужого здесь вычислить - есть подвижные такие посты, которые сразу их арестуют и отправят куда надо. Все перекрыть невозможно, поэтому если чужак едет, то конечно, а местное население, для них это не барьер. Могут преодолевать, ездить"

Звiдси до Шацька - центру Волинського Полiсся - 15 кiлометрiв, коли їхати навпростець. Дорогами, що не позначенi на мапi. Для невтаємничених вiдстань майже удвiчi бiльша. Економiя виходить, розповiдає Юрiй Лук'янчук. Коли вiльний - то з Шацька, де вiн живе з сiм'єю, приїздить до рiдного села. Безвiдрадне життя - пiдтверджує Юрiй слова матерi. Живуть у цих краях з однiєю лиш оглядкою - на Бiлорусь. Невесела та оглядка.

Микола Процюк, лiсник: "Бiлорусiя десь в позапрошлому роцi почала виганяти всiх своїх українцiв - ну як, вони перестали брати на роботу. Тому що з навколишнiх сiл Пулемець, Пульмо, Залiсся, тобто практично всi села працювали там. Але Президент Лукашенко там видав указ, точнiше, по-їхньому, декрет про працевлаштування своїх громадян, i вони на всi роботи почали ставити громадян i масово звiльняти українцiв. Ну, звичайно, це дуже погано, бо в нас тут роботи немає, люди почали сидiти без роботи"

Шацьк - столиця озерного краю. Центр однойменного нацiонального природного парку, створеного в серединi вiсiмдесятих років минулого столiття. Територiя майже в 50 тисяч гектарiв включає 24 унiкальних озера. Основне з них - i найпопулярнiше - то Свитязь - його називають українським Байкалом.

Вода з озера Свiтязь є надзвичайно чистою i може використовуватися як питна - аналогiв їй в Українi не знайдено. Таким є основний висновок дослiджень, проведених пiвтора роки тому академiком Юхновським. Сьогоднi розглядається питання про розлив свiтязької води у пляшки i постачання її в iншi регiони країни i за кордон. Враховуючи те, що десь через 20-30 рокiв чиста питна вода буде дорожчою за нафту, зрозумiло, що вже зараз вартостi води в озерах Швацького парку не можна навiть оцiнити".

Ця територiя взята пiд охорону. Вода тут настiльки чиста й прозора, що за вiсiм метрiв вiд поверхнi можна розгледiти дно. А флору й фауну цього парку давно вже занесено до Червоної книги.

Практично посерединi Свитязя на семи гектарах лежить райський острiвець. Справжнiй полiгон для дослiджень орнiтологiв та зоологiв. У тутешнiх хащах гнiздяться майже двадцять видiв птахIв. Цiлi колонiї чапель, бакланiв та срiблястих крячкiв. Зi звiрини тут водяться горностаї, мишi, ондатри й видри. А взимку, коли вода береться кригою, по нiй сюди приходять зайцi i лисицi, трапляються навiть вепри, лосi та сарни.

Двоногi гостi, що прибувають на острiв, не завжди мають мирнi намiри. Браконьєрiв у нас вистачає, - ремствують лiсничi. Страх як привабливi заповiднi мiсця для нечистих на руку людей. А останнiм часом зазiхання на землi природного парку стали справжньою бiдою. Володимир Найда - колишнiй голова Шацького району - розповiдає про причини свого нещодавнього звIльнення з посади. Виявляється, столична елiта давно позирає ласим оком на паркову зону. Фатальною для кар'єри Найди стала знаменита ще донедавна ДУСя - минулої Осени, перед виборами Президента, до Шацька завiтали посланцI Державного управлiння справами.

Володимир Найда, колишнiй голова Шацької райдержадмiнiстрiї: "До мене приїхали люди, названi були територiї, якi я повинен був пiдписати як голова райадмiнiстрацiї, бо це було за межами населених пунктiв, це була компетенцiя голови. Я повинен був пiдписати i дати для того певну документацiю для вiдчуження землi. Ну, я сказав, що цього робити не буду. Там ще перепалки пiшли. Разом з тим, вони сказали - ну що ж, якщо ти так вважаєш за необхiдне, то ми тобi помаленьку поможемо. Пiсля того, одразу ж появилися гостi контролюючi, перевiряючі, якi мiсяць потiм тут сидiли - дивилися. Вони старалися знайти дуже великий компромат не тiльки для того, щоб з роботи зняти мене, а, напевно, i кудись вiдправити подалi в мiсця не столь вiддаленi."

За свою непоступливiсть Володимир Найда поплатився кар'єрою. Щоправда, нинiшня влада його старання оцiнила - поставила керувати Нацiональним парком. Директори тут змiнювалися часто, як пори року, тому сьогоднi, фактично, i спитати нема з кого. А питань назбиралось чимало. I головним залишається земля.

Хтось заорює, хтось продає, а хто й дарує землю в обмiн на тi чи iншi послуги. Справа, як то кажуть, хазяйська. Головне - щоб цей хазяїн взагалi був. Заповiдна територiя Шацького парку на пiвнiчно-захiднiй околицi України загубилася серед полiських лiсiв. Тiльки де-не-де - наче коштовнi перлини з морських мушель - визирають кришталевi очi озер. Як примарнi скарби, про якi самi полiщуки можуть наразi лише мрiяти.