Другий шанс для ветеранів: Бранемарк розкрив секрети остеоінтеграції [ Редагувати ]

Його унікальний метод остеоінтегративного протезування повернув до повноцінного життя десятки ветеранів російсько-української війни. Бійці з високими ампутаціями, які не могли бути класично запротезовані, врешті отримали нові кінцівки.

Усе завдяки технології шведського хірурга-травматолога Рікарда Бранемарка. Днями він вкотре відвідав Україну, щоб провести ще кілька надскладних операцій. У перерві між ними професор завітав і до нашої редакції разом зі своїм пацієнтом.

У чому особливість технології Бранемарка та наскільки вона ефективна - про все далі.

Докторе Бранемарк, це ваш п’ятий візит в Україну. Тож, перш за все, яка мета вашого візиту? Ви плануєте тут когось оперувати?

Рікард Бранемарк, професор, хірург-травматолог:

Так, звісно. Кожного разу, коли я був тут, я робив операції особливого типу. Сьогодні я хочу продовжити оперувати тут, у Києві. У нас є три випадки. Це дві дуже короткі руки, які були ампутовані на війні, а також дуже, дуже коротка нога, де у нас є спеціальна технологія, яку ми використовуємо, щоб закріпити штучний протез.

У чому цінність вашого досвіду? І в чому полягає складність операцій, які ви проводите?

Рікард Бранемарк, професор, хірург-травматолог:

Я працюю в цій галузі вже близько 35 років, і маю великий досвід. Але те, що я бачу тут - це інший сценарій, тому що у вас багато травм, отриманих на війні, і у вас є те, що ми називаємо особливим видом травм, які ми називаємо синдромом турнікета. Якщо ви отримуєте поранення, ви накладаєте турнікет. Іноді це може врятувати вам життя, але водночас може передавити руку чи ногу, і ви отримаєте, як ми кажемо, високу ампутацію або коротку куксу. І якщо у вас коротка кукса, то майже неможливо прикріпити стандартну технологію, тобто гніздо, яке ви накладаєте ззовні. Єдиною можливістю встановити штучну кінцівку є використання імплантату, який вставляється всередину скелету, а потім виходить назовні через шкіру, щоб створити нову точку кріплення, яка є набагато стабільнішою. У вас дуже багато ампутантів, і вам дійсно потрібно побудувати систему в Україні, щоб піклуватися про всіх поранених в Україні.

Олександр також був вашим пацієнтом. Розкажіть, будь ласка, про операцію, яку він переніс, і як ви її оцінюєте?

Рікард Бранемарк, професор, хірург-травматолог:

Так, це була операція на лівій стороні, де у нього залишився дуже короткий обрубок кістки над коліном, і там ми також використовували комбіновану технологію. Ми просто поставили імплантат, ми використовуємо передові процедури реконструктивної хірургії, щоб змусити його працювати. І тому кожен крок, який він робить - я радий бачити, що це працює.

Олександре, за неофіційними даними, близько 10 тисяч ветеранів мають високі ампутації та складні, і ви один з тих, кому вдалося запротезуватися. Розкажіть, будь ласка, як вплинула на ваше життя ця операція і як ви себе зараз почуваєте?

Олександр Толоченко, ветеран російсько-української війни:

Зараз я себе почуваю дуже чудово. Я розумію, що з кожним днем іду до цієї цілі. Взагалі моя ціль - постійно перебувати на протезах. З кожним днем я все менше і менше сідаю на візок і менше починаю його використовувати. У планах - взагалі ніколи не використовувати візок, щоб я міг виконувати домашні справи на протезах. З класичним протезуванням я цього не міг. У мене дуже коротка кістка - залишилось лише 6 сантиметрів. Я взагалі не міг ходити на класичному протезі. Мені потрібно було робити корсет, який мені зовсім не підходив. Якби я зробив собі корсет, то ніколи в житті не став би на протези.

Я почав ходити на лівій кінцівці. У мене було остеоінтегративне протезування, а на правій - класичне. Я так проходив вісім місяців. Нормального результату і тієї мети від протезування я не досягнув. Почав знову втрачати настрій, бо хотів від протезування повноцінного пересування. Зараз, після другої операції, я почуваюся набагато краще, хоча ще пройшов невеликий термін.

Це дає мені можливість працювати, навчатися заново. Я вже доволі непогано ходжу, але з кожним днем покращую свою ходьбу. Працюю зараз у реабілітаційному центрі, допомагаю хлопцям, якщо потрібно — вожу, їжджу на автомобілі. Ми їздимо по різних госпіталях. Були у Львові, їздили до хлопців, підтримували їхній моральний дух. Коли людина стикається з втратою кінцівки, це дуже важкий психологічний стан. І коли вона бачить таких хлопців з ампутаціями, їй легше буде сформувати своє бачення майбутнього.

Вони підходять до мене, багато хлопців цікавляться саме протезуванням - які є види протезування. І це дуже важливий приклад: ти приходиш у госпіталь на своїх двох, можеш розказати, що таке класичне протезування, можеш пояснити, що таке остеоінтегративне протезування, яке на цей момент для мене комфортніше.

Я бачив в інтернеті кілька фото, де ви, зокрема, берете участь в забігах, тобто можна сказати, що у вас, попри таку складну травму, доволі активне життя?

Олександр Толоченко, ветеран російсько-української війни:

До поранення я так активно спортом ніколи не займався. У 2023 році я отримав поранення. Після цього в мене з’явилася ціль. Я почав читати дуже багато про ампутації, про ігри, про різні змагання ветеранів.

Потім познайомився з хлопцями в реабілітаційному центрі - вони запросили мене на змагання. За 2024 рік я проїхав усю Україну. У мене була дуже велика ціль - поїхати за кордон на міжнародні змагання. Це було для мене дуже цікаво.

Протягом року я їздив по різних містах. Ми змагалися між ветеранами в Україні у силових видах спорту - жим лежачи, тренажери, гирі. Я показував хороші результати у своїй категорії. Потрапив на міжнародні змагання в Мадрид. Моя мрія збулася.

Хочу сказати, що спорт після поранення - це дуже важливо. Коли ти отримуєш поранення, з’являється депресія. Але ти йдеш у зал, починаєш тягати залізо, дивишся на свої можливості - і відволікаєшся від думок про поранення, навіть якщо воно важке.

Розкажіть, будь ласка, про вашу операцію. Скільки ви на неї чекали? Чи хвилювалися, що може, наприклад, щось піти не так? Чи не прижитися?

Олександр Толоченко, ветеран російсько-української війни:

Я дуже переживав. У мене була невелика стадія захворювання - вона взагалі не впливала на операцію, але я дуже хвилювався. Під час евакуації з’явилася незначна інфекція, і я боявся, що все - мені не зроблять остеоінтеграцію, і я все життя буду на візку. Але все ж таки проконсультувалися з інфекціоністом, і він сказав, що це взагалі до операції не має жодного стосунку.

Я переїхав до Києва 11 грудня, і 13 грудня мені зробили перший етап операції. Я був максимально задоволений. Я ще не ходив, у мене ще не було самого імпланту, до якого його можна кріпити, але я вже був радий, що це початок мого протезування.

Коли я став на дві ноги, я відверто скажу: я плакав. Здоровий такий мужик - і плакав. Я дійсно плакав, бо згадував ті слова, коли мені казали, що ліву кінцівку ти не запротезуєш. А коли ти запротезував її остеоінтегративно - і почав ходити… Так, спочатку я ходив погано, але зараз… Я згадую ті слова, і мені хочеться подивитися в очі тим людям, які говорили, що я ходити не буду.

Скільки таких операцій ви провели в Україні, і чи навчилися українські хірурги самостійно робити такі операції з високими ампутаціями?

Рікард Бранемарк, професор, хірург-травматолог:

Я не думаю, що важливо, скільки операцій я провів, тому що моя місія не полягала в тому, щоб приїхати сюди й зробити багато операцій, моя ідея полягала в тому, що для того, щоб ви могли піклуватися про всіх своїх ампутантів, ви повинні самі навчатися проводити такі операції й здобувати навички. Я брав участь у 20 операціях, але сьогодні набагато більше проводяться самостійно добре навченими, дуже вправними, професійними українськими хірургами високого рівня. Не гіршими за мене і дуже відданими своїй справі. Наприклад, сьогодні ми зробили першу в Україні ампутацію великого пальця, і у нас є інші дуже спеціальні операції, які вимагають великого досвіду. І я кажу українським хірургам і всій команді реабілітологів, що світ приїжджатиме сюди вчитися у вас, тому що ви, на жаль, швидко стаєте світовими лідерами в передовому реабілітаційному лікуванні.

Олександре, спілкуючись з Вами, приходить розуміння, що Ви дуже сильна людина з неймовірною силою духу. Що Ви можете порадити хлопцям, на яких тільки чекає пуста інтеграція, які досі чекають свого протезування, можливо, яким так само кажуть, що ви не зможете запротезуватись?

Олександр Толоченко, ветеран російсько-української війни:

Дивіться, я хочу сказати й нагадати одне: у цьому протезуванні, знаєте, в багатьох лікарнях говорять, що все буде добре - тебе запротезують, ти будеш ходити, ти там будеш бігати. Ні, воно так не буде. Буде тяжко.

Я так думаю, що кожен воїн гідний жити за одним правилом: якщо тобі тяжко - значить, ти їдеш у правильному напрямку. Легко не буде. У протезуванні - це взагалі не проблема, це просто нова сходинка в нашому житті після втрати кінцівки. Ти повинен вдруге встати на ноги.

Ти всьому навчаєшся, як маленька дитина. Ти навчаєшся в побуті повністю себе обслуговувати. І потрібно готувати себе тільки до того, що маєш зробити це сам. За тебе ніхто цього не зробить.

Що ж, докторе Бранемарк, дякую вам за підтримку України й за той надзвичайну роботу, яку ви робите для наших ветеранів. І вам, Олександре, звісно, дякую за захист України, за те, що ви для нас зробили.