Втратити матір: драматична розповідь про життя в окупації [ Редагувати ]

Людяність та відданість проти жорстокості. Петро Зененко залишився в Херсоні заради старенької матері. Вона померла у сина на руках, бо викликати швидку чи знайти машину, щоб дістатися до лікарні було неможливо...

Драматична розповідь про життя в окупації - переселенця з Херсона, який тепер мешкає в Одесі, чули наші кореспонденти.

Петро Зененко з Херсону разом з родиною обживається в Одесі. Сусіди пригощають чаєм та розпитують про життя в окупованому місті.

Петро Зененко, переселенець з Херсону:

Вот, подъезд и, прямо напротив - на дороге стоит блокпост. Один БТР. Причем если на наших блокпостах наши все стоят с открытым лицом. То эти все - вот так: в балаклавах, только одни глаза. Вежливые люди.

Синові Петра лише сімнадцять. Зізнається, в перші дні вторгнення було страшно.

Я розумів, що це війна і треба бути готовим до всього. До того ж я ходив сім років на тайквондо, бойовий дух в мене є. Я казав батькам: батьки, може я в тероборону піду?

Батько не пустив сина в тероборону, і на початку квітня відправив родину до Одеси. Сам лишився в Херсоні з літньою мамою. Якось ввечері жінка подзвонила, сказала, що почувається зле. Спроби викликати швидку виявилися марними.

Хоч би викликати таксі якесь. Я вже за швидку допомогу мовчу. Ніхто не брав слухавку.

Петро зрозумів: професійної медичної допомоги не буде, тож робив все, що вмів. Проте цього виявилося замало.

Петро Зененко, переселенець з Херсону:

Я поміряв тиск, дивлюся в манометр, а воно вже на 250 бахкає. Думаю: Нічого собі! Гарячу воду їй під ноги підносив. Причому, таку гарячу воду. Нічого не допомогло. Я так плакав. Кажу: мамо, вибач, будь ласка, я тобі не чим не можу помочь. Ну і там буквально 30 хвилин і вона на руках померла...

Навіть поховати матір по-людськи в окупованому Херсоні виявилося непросто.

Петро Зененко, переселенець з Херсону:

На цвинтар нікого не пускали. Казали таке: вони заберуть, з морга вивезуть, там далі - вони самі. А вам скинуть фотографію, де її поховали. Це дикість була! Отпеваніе було або у машині або труну виносять рядом з машиною - і прамо тут. Короче, отпели прямо на вулиці. Один поїхав. Хотів могилу сфотографувати. Але хлопці не дали.

Оформити свідоцтво про смерть матері чоловік зміг лише за місяць, наприкінці травня, коли відкрився РАЦС, що не працював з початку окупації. Взагалі, каже Петро: життя в Херсоні змінилося кардинально.

Петро Зененко, переселенець з Херсону:

Ліки продаються з табуреток, з газеток. Так саме м'ясо, так саме молоко. Водка-самогон - на каждом углу. Біля кожного двору наливають, переливають через леечки. Пляшка самагону - 90-100 гривень.

Роботи немає. Ювелір та художник, Петро за чотири місяці в окупованому місту не заробив ані гривні. Жив на заощадження.

Петро Зененко, переселенець з Херсону:

Люди виживають як можуть. Стоять під етою гуманітаркою російською. Стоїть черга, стоїть машина. До машини чергу не допускають, десь 10-15 метрів до машини. Пускають по дві-три людини й тут же знімають їх - що вони роздають.

Відносна свобода перших тижнів окупації давно скінчилася.

Петро Зененко, переселенець з Херсону:

І на БТРі залазили, і з прапорцями, і під танки. Зараз такого вже немає. Зараз у Херсоні дуже скрутне становище, з прапором просто так не пройдеш. Хоча, наші партизани не дремлють: десь щось напишуть, десь - нарисують, розклеять.

Одного разу Петро і сам потрапив до рук окупантів. Повертався з дачі, коли його зупинили на блокпосту за містом. Перевірку проходив у крамниці на трасі.

Я зайшов, мене завели в той магазин: я бачу - прилавки, все розбите. Скло валяється навкруги. Один тільки стіл і комп'ютер у нього, ноутбук. Єти меня сразу: хлоп, ногой наступили, на пол. - На поперек? - Да, на поперек. Кажу: хлопці, що ви робите. Я з вашими батьками служив. Говорит: Молчите!

Після ретельної перевірки Петра відпустили. На згадку лишився синець від російського чобота на спині. За кілька днів чоловік залишив Херсон. За місце в машині віддав п'ять тисяч гривень. Родина впевнена, багато херсонців, лишаються в місті, бо просто не в змозі оплатити евакуацію.

Дмитро Зененко, переселенець з Херсону:

Їм кажуть: виїжджайте, виїжджайте. А вони психують. Кажуть, ну, як ми виїдемо, якщо не має коштів. Ну, краще якось допоможіть їм фінансово. Скиньте їм кошти. Допоможіть, а не натякайте. Бо цим ви нічого не зробите.

Гроші потрібні не тільки за виїзд. Самих російських блокпостів на шляху нині понад тридцять. Дорога до Запоріжжя може розтягнутися на тиждень.

Якщо там кажуть, що волонтери, або місцеві годують. Вони годують, але годують за такі кошти. Що там супчик з двох бульйонних кубиків у стаканчику - 80-85 гривень. Води нема, природні потреби справити не можна. Де?

Петру пощастило: всі ворожі блокпости проїхали швидко, за добу дісталися Запоріжжя. Але то був важкий та небезпечний шлях. Тому каже: перший український блок пост, залишиться в пам'яті назавжди.

Такі вони всі ріднесеньки. "Доброго вечора, ми - з України". Вони навіть документи в нас не питали. Люди все плачуть. Там хлопчик біля мене сидів, вісім рочків, каже "дядя, можна я вас обійму". Плаче. "коли ви нас вже звільните?". Він каже: "скоро, скоро."