Затишна кав'ярня зі Слов'янська переїхала до Чернівців [ Редагувати ]

З початку війни Держстат не оприлюднює даних про зайнятість. Можливості проводити дослідження ринку праці, кажуть у службі, зараз просто немає. Однак незалежні експерти називають невтішні цифри. Без роботи в Україні мільйони громадян. І багато хто з них ладен кардинально змінити фах і започаткувати бізнес.

Наступна історія - про переселенців зі сходу, які ризикнули й не побоялися відкрити сімейне кафе у Чернівцях. Що з цього вийшло? бачила Ольга Лучек.

А це люстри, які ми привезли зі Слов'янська, вони для нас дуже цінні, скляні, крихкі, вони проїхали 1200 кілометрів.

Окутані покривалом, ці люстри нагадують Поліні про рідний Слов'янськ. Жінка радіє, що весь інвентар проїхав сотні кілометрів неушкодженим.

Ці маленькі смайлики - вони приїхали з нашого дому, ми приходимо вранці вони посміхаються нам.

Забрати все - від виделки й до морозильних камер - було нелегко, адже місто ворог постійно обстрілював. А водіїв, які погоджувалися на евакуаційну поїздку майже не було.

Поліна, власниця кафе:

Важко було знайти вантажівки, домовитися, особливо коли я цього ніколи не робила і ще мало у цьому тямила, бо такими перевозками я ніколи не займалася. Ми перевезли все від маленьких якихось речей, своїх чашечок, до великого обладнання, на той момент я не уявляла як ми будемо його виносити, а потім заносити, тут старий фонд житловий, вузенькі такі дверцята. Все наше, все привезли, від ось такого і до такого.

Серед відвідувачів її сімейного кафе чимало переселенців.

Поліна, власниця кафе:

Приїжджають наші, котрі їдуть за кордон, із-за кордону вертаються, вони роблять такий гак величезний, буває 150 км аби зайти до нас і ми такі радісні вибігаємо всіма, обіймаємося.

Аліна, переселенка зі Слов'янська:

Частиночка рідного нашого міста переїхала ось сюди. І це так приємно, от ніби заходимо і ніби в себе вдома. Тут і той самий персонал, та ж сама обстановка, ті самі блюда, виделочки, все-все-все звідти, рідненьке таке.

А за сусіднім столом за чашкою кави спілкуються молоді військові з Краматорська. В них відпустка, і тут вони теж почуваються, як удома.

Станіслав, військовослужбовець Збройних сил України:

З одних країв, якось розспілкувалися і тепер майже кожного дня приходимо сюди пити каву.

Працівники кафе - теж (переважно) переселенці. Переїхали до Чернівців зі своїми сім'ями. Живуть зараз у дитсадках і гуртожитках. Люба тікає від війни вже вдруге. Спершу переїхала з Донецька до Слов'янська, а тепер із двома дітьми облаштовується у Чернівцях.

Любов, кухарка:

Нове місто, дуже приємне місто, нас прийняли тут добре, але все одно не вистачає дома, дома не вистачає, дуже хочеться додому, у рідні стіни, коли у 14-му році переїхали, приїжджала додому за речами, теплими речами, правда хочеться плакати, ти дивишся на ці стіни, дім є дім.

Завжди заклопотана шеф-кухарка Ірина Михайлівна - родом із Буковини, але більшу частину життя прожила у Слов'янську. Розповідає - коли була маленькою, в цьому приміщенні теж була їдальня. Зараз жінка працює на тій самій кухні, де колись готували для неї смачні пельмені та манну кашу.

Ірина, шеф-кухарка кафе:

Я зараз готовлю морську піцу, я з великої сім'ї, у мене мама кухарка була, вона готовила на весілля, вкусно готовила. Мені набагато легше ніж моїм дівчатам, тому що я приїхала, мене тут зустріла людина, з Поліною Юріївною зв'язалася, сказала приїжджайте сюди у мене тут рідня, ну ми поможемо тут.

Власниця кафе розповідає - у Слов'янську завжди мріяла про розширення закладу. Але й гадки не мала, що це станеться вже у Чернівцях. До осені планує закінчити ремонт у приміщенні. Усе робить самотужки, без будь-якої фінансової допомоги. Каже - їй просто щастить на хороших людей, навіть за ремонт майстри не взяли повну суму. Поліна розуміє - у Чернівцях доведеться затриматися надовго. Її кафе у Слов'янську ворог знищив.

Поліна, власниця кафе:

Справжня війна, вона жорстока, вона важка. Повертатись на сьогоднішній день нам нікуди.