З російського полону повернулися 108 українських бранок: як вони згадують неволю [ Редагувати ]

Їх тримали в нелюдських умовах. Принижували і тиснули психологічно. З російського полону днями повернулися додому 108 українських бранок. 

Як згадують вони неволю? За що їх ув'язнили? І чого від них вимагали? Історії врятованих дивіться у сюжеті Карини Вакарєвої.

17 жовтня. Цей день вже увійшов в історію нашої країни - як день, коли з російської неволі вдалося повернути 108 жінок. Обійми, сльози, квіти та шквал емоцій - так зустрічали наших дівчат на рідній землі. 

Щас на даний момент не можу, мене емоціїї переповнюють. Радісні, після такого пекла вийти. 

Перше бажання у захисниць - якнайшвидше набрати своїх близьких. І промовити заповітне:

Алло, мамочка, привет! Спасибо большое! Я в Украине!

Деякі жінки зізнавалися - російський полон був гірший за пекло.

Навіть звірі так себе не поводять, як поводилися вони. Вони били дівчат, вони катували дівчат. Током били, молотками. 

Утім, духу не втрачав ніхто. Бо знали, що одного дня зможуть знову накинути на плечі синьо-жовтий стяг та ступити на українську землю.

І от минув тиждень - і на прес-конференцію у столиці зібрався повен зал журналістів. Усі - в очікуванні екс-полонянок, які, після тривалих медичних обстежень, готові розповісти про полон. 

Інга Чікінда, морський піхотинець:

Это нелюди, у этих людей нет ничего святого. Вот вы спрашиваете по поводу еды - были такие моменты, что мы просто недоедали.

Дівчат тримали в нелюдських умовах. А про медичну допомогу - годі й говорити. Людмилу Гусейнову ув'язнили днрівці за патріотизм. Волонтерка займалася дітьми-сиротами, що жили на лінії фронту. У полоні жінка майже втратила зір. 

Людмила Гусейнова, волонтерка:

Я три года не могла добиться, чтобы меня посмотрел и дал консультацию, либо просто выписал очки офтальмолог.

Полонених постійно принижували та психологічно тиснули.

Тетяна Васильченко, парамедикиня, волонтерка "Госпітальєрів":

В них улюблене було, що "Україна вас не хоче. Вас не міняють, тому що про вас забули. Кому ви потрібні? Тим більше, жінки. На кого вас міняти?".

А ковток свіжого повітря для бранців був, наче свято. 

Вікторія Обідіна, фельдшерка:

На прогулки нас в принципе не выводили. Это очень редкие случаи, когда мы могли выйти на улицу, подышать свежим воздухом. Содержались в камерах, я бы назвала, как селёдки в банке. Потому что на маленьком обьеме камеры, нас жило очень много человек.

Зв'язку із рідними за весь час перебування в полоні майже не було. Декому вдалося один раз зателефонувати близьким. А ось Інзі дали змогу написати родичам листа.

Інга Чікінда, морський піхотинець:

В Белгородской области, город Валуйки, нам дали однажды написать письмо. Мы думали, что наши письма не дойдут. Когда я приехала домой, я была приятно удивлена - письмо дошло. Моя мама сказала - Ингуля, я знала, что ты жива.

Про ситуацію на фронті жінки дізнавалися або з вуст наглядачів - 

Тетяна Васильченко, парамедикиня, волонтерка "Госпітальєрів":

Інколи можна було просто почути з камери, як охоронці між собою могли говорити, що там з України такий-то прильот туди-то. Як ми раділи!!!

Або із тамтешнього телебачення.

Людмила Гусейнова, волонтерка:

Чем злее были та же Скабеева, Соловьев и кто-то там еще из тех же российских пропагандистов. Чем больше ненависти исходило из них по отношению россии, то есть Украины, мы понимали, что дела у нас не так уж плохи.

Про те, що повернуться до України, жінки не сумнівались. У камерах, розповідають, співали гімн України. Говорили про мрії та плани, а дехто навіть писав вірші. 

Поки ми всі разом, то є сила,

Не дамо неньці стати на коліна.

Господом любима і хранима,

Має процвітати Україна!

У день обміну, почувши рідну мову, жінки не стримували сліз.

Тетяна Васильченко, парамедикиня, волонтерка "Госпітальєрів":

Жодного разу не було сліз, не було часу, можливості, було не до того. Навіть втрачаючи побратимів, я не плакала. А в автобусі, коли мені подали в руки прапор України, я заплакала - заплакала, але це були сльози радості. 

Звільненим полонянкам одразу роздали речі першої необхідності.

Людмила Гусейнова, волонтерка:

Действительно, для женщины очень важно переодеться в чистое, привести себя в порядок. И когда мы приехали в Днепро, военный госпиталь - о нас позаботились о самом мелком, чтобы у нас была расческа, чтобы у нас были тапки, чтобы была одежда, во что переодеться. 

Жінок чекає подальша реабілітація. Хтось нарешті обійме своїх рідних, хтось займеться волонтерством, а когось знову чекатиме фронт.