Наступ з Білорусі: чи готові українські бійці до зустрічі з ворогом [ Редагувати ]

Про те, що путін таки може зважитися на наступ з Білорусі говорять і наші воєначальники, і західні. Інша річ, наскільки вдалим для нього буде цей маневр. Багато військових експертів прямо кажуть: це буде актом відчаю і самовбивством для росіян. Бо наші бійці - готові до зустрічі ворога. 

На прикордонних позиціях наших вояків побував Михайло Михайлюк. Він вирушив туди із волонтерськкою місією. І його репортаж - далі.

П'ята година ранку. Надворі холодно і ще зовсім темно. Волонтери завантажують автомобілі пакунками. 

В'ячеслав Деник, волонтер:

Тут знаходиться вантаж для наших військових. Це маскувальні сітки. Тому що зараз великий запит пішов на маскувальні сітки саме білого кольору. Кавери. Кікімори. Зарядки, фонарики обовʼязково. Так, як у нас Різдво, то ми їдемо вітати діточок, тобто пакуночки їм. Не тільки цукерки, але й різні медприпарати. Жарознижуючі, памперси, олівці, фломастери, розмальовки. 

Мікроавтобус нашої знімальної групи - майже порожній. Тож його теж набиваємо речами! 

Яблука. Яблука хлопці люблять. Є ділянки, куди фрукти, овочі дуже ріжко приїжджають. Оце у вас в руках, до речі, аптечки. Декілька сотень, бинти. А ще ми веземо прототипи перескопів. В нас стоїть питання дізнатися всі речі. Виглядувать постійно до ворога не дуже цікаво, а через перескопи - саме те!

І це ще не все. Зупиняємося в селі Заворичі на Київщині - тут будемо довантажуватися. Світлана розповідає - росіяни у березні контролювали тут кожен закуток. Та попри це - на подвір'ї жінки був склад речей першої необхідності. 

Світлана Деник, волонтер:

Вони вишукували, вони робили шмон у кожній хаті, щось шукали. Но медикаментів було стільки, що не сховаєш. Було важко сортіровать, було дуже холодно. Цементні поли у сараї, ноги примерзали. Жителі села, мої девочки, які попали під бомбьожку. Вони дуже боялися тих вибухів, вони кидали своїх діток, бігли сюди, щоб працювати. 

Весь комплект допомоги - зібрано. Беремо також сотню ось таких гостинців для бійців, які за мінусової температури стоять на блокпостах.

Олена, волонтерка:

Це ми зробили такі маленький жест нашої вдячності для наших захисників. Ось такі донатси патріотичні, солодкі, різдвяні подаруночки. Ми дуже їм вдячні за всю їхню роботу, за те, що вони роблять, і хочемо хоч якось їм за це подякувати. 

Михайло Манилюк, кореспондент:

Наш мікроавтобус ми завантажили до самої стелі. Тут є усе - іграшки для дітей, продукти для селян та перескопи для військових. Ми їдемо зараз у села, які знаходяться на кордоні із Білоруссю.

Дорогою нас супроводжує вогняне сонце в небі. 

У нас в планах на самих крайніх позиціях почати вітати військових. Це для них буде сюрпризом.

Ось і перші пропускні пункти. Волонтери роздають подарунки.

 Вітаємо вас, от що ми робимо. - Дякую хлопці. Давайте, мужики!

Шість годин розбитою дорогою - і ми прибуваємо до місця призначення. Знімати на камеру тут заборонено. Те, що дозволено фіксувати, волонтери знімають на телефони. 

Михайло Манилюк, кореспондент:

У цілях військової таємниці я не називатиму село, в якому ми зараз знаходимося. Воно розташоване буквально на кордоні із Білоруссю. Люди, які тут живуть, фактично відрізані від світу. Адже, з однієї сторони - позиції ворога, з іншої - української армії. Уся територія навколо села замінована! То ж небезпека тут чи не на кожному кроці.

Тут тихо, однак атмосфера - напружена. Ворог будь-якої миті може перейти межу, як 24 лютого. 

З міркувань безпеки ми не показуємо обличчя цього чоловіка. Він розповідає - рашисти зайшли в село майже одразу після того, як кремлівський диктатор оголосив про початок своєї ганебної "спецоперації". 

Вони пройшли колоною, они трое суток шли. Когда стрельба началась, еще никто не знал за эти колоны ничего и начальник заставил - позвони фермерам местным - надо копать окопы! И в той момент звонит пацан первый на везде дом, каже - Алексеевич, танки заходят. - А як зараз взагалі ситуація? - Пока тихо, спокойно. Там уже обкопали так, что.... 

Вивантажуємо те, що привезли прикордонникам. 

Ми часто з ними працюємо. Вони допомагають нам, ми допомагаємо їм чим можемо, стараємося. Уже давно співпраця йде. Одне знаю точно - вони нікого не пропустять живими - хіба компостом можуть пропустити. 

Поступово сутеніє. А в нас залишається ще один пункт призначення. Їдемо до військових, які обороняють північний кордон. 

Тримайте, будь ласка, кавери, різні йдуть, на різну погоду. Вже підбирайте по своїм задачам. Зараз відгрузимо вам ще вогнегасників, в нас були випадки, коли хлопці сушили штани і загорілося то всьо. 

Позивний "Крайслер", військовослужбовець Збройних сил України:

Постійно зривається, постійно горить. Усі хлопці вийшли деморалізовані. Тому певний період побути тут - набагато краще, ніж постійно бути в бойовій обстановці. 

Військові кажуть: їм надзвичайно важливо, що про них не забувають. Це додає сил! 

Позивний "Крайслер", військовослужбовець Збройних сил України:

Дякуємо волонтерам, що завжди допомагають нам. Різдво святкували з настроєм - це велике для нас свято. Але бойові позиції ніхто не залишає. Всі готові, всі чергують, всі ходять в наряди, як у звичайний робочий день. 

Якщо все ж таки ворог наважиться знову перетнути північний кордон з Україною, не зможе далеко пройти - запевняють нас хлопці. А поки тут більш-менш спокійно - військові грають на гітарі та співають пісні. Свої, написані під обстрілами.

Позивний "Музикант", військовослужбовець Збройних сил України:

Наш 15-й бат має честь свою. Вона здобута в пекельному бою. Її здобули мужнії серця. Воно веде всіх нас до перемоги до кінця. 

А ми повертаємося після нашого рейсу. Пізно ввечері. Стомлені, але задоволені. В'ячеслав, який із перших днів повномасштабного втогнення волонтерить, уже на наступні вихідні знову планує чергову поїздку. Повезе на позиції продукти, одяг та ліки.

В'ячеслав Деник, волонтер:

Військові не можуть без нас, тил не може без військових. І потрібно допомагати, бо інакше все, що ми намагалися зробити. Все заради чого ми жили - воно просто зникне.