Рік тому путінські вбивці скинули бомбу на драмтеатр: трагедія Маріуполя у спогадах очевидців [ Редагувати ]
Найпідступніший злочин росії в Україні, який перетворив місце розваг на братську могилу. Рік тому путінські вбивці скинули бомбу на Маріупольський драмтеатр. В його стінах, на той час від російських ракет ховалися близько тисячі містян. За різними даними, в той трагічний день загинуло від 300 до 600 людей. Серед них - чимало дітей. І росіяни свідомо цілили у театр, і знали, що там ховаються люди.
Нині рашистські пропагандисти водять екскурсії по кістках загиблих маріупольців і вигадують нові й нові фейки. Та увесь світ знає, хто саме винний у цьому нелюдському злочині. Про трагедію Маріуполя - у спогадах очевидців, яким дивом вдалося вижити - далі.
На цій площі закохані призначали побачення, зустрічались друзі, містяни збиралися на свята. Одне із семи чудес Маріуполя - так називали найкрасивішу будівлю міста - драматичний театр. Величні колони на вході. Під дахом - унікальні скульптури: поруч з покровителькою мистецтва - звичайні робітники - металурги та хлібороби. І завжди було багато голубів!
Маріупольчанка Ольга Демідко знає майже все про залаштунки місцевого театру. Вона роками досліджувала його історію. Каже, це священне місце.
Ольга Демідко, історик, переселенка з Маріуполя:
До будівлі драмтеатру саме на цьому місті була побудована Церква Собор Святої Марії-Магдалини. Саме ця церква була саме центром, яка об'єднувала саме православних вірян. Собор зруйнували у 30-х роках. Більшовиками.
Ольга пригадує: торік, лютневого вечора - 24-го числа - тут, як завжди, була призначена зустріч глядачам. Мав бути аншлаг. Усі квитки розпродані. Планувалася вистава "ФРІДА". Акторка Анна Німайєр на сцену того вечора так і не вийшла. Бо, як і всі маріупольці, ховалася по-підвалах від обстрілів російської армії.
У телефоні Аня досі зберігає світлини з вистав. Видалити - рука не піднімається. Бо це - сенс її життя. Саме ці фото врятували дівчину на так званій фільтрації. Коли росіяни захопили центр міста, вони затримали Аню. Думали, що військова. Навідниця. Перевірили телефон і побачили ці знімки.
Анна Німайєр, акторка, переселенка з Маріуполя:
Вони сміялися, бачили світлини з театру: "Аааа, актриса с погорелого театра.. Этого театра больше нет". І всім так було весело. Я тоді теж не вірила: та ні, не може бути. Там будівля з білого каменю, його неможливо зруйнувати. Як взагалі? Навіщо руйнувати?
На той час в драмтеатрі ховалися десь півтори тисячі маріупольців з усього міста. Чекали на евакуацію. Містилися скрізь, де можна. На всіх чотирьох поверхах. Окрім сцени та глядацької зали!
Військові та волонтери привозили сюди їжу та воду. Приходили люди з сусідніх кварталів. Усі думали, що це - одне із найбезпечніших місць у Маріуполі. Проте російський пілот знав куди цілився! Навмисно! Бо напис "ДІТИ"великими літерами на асфальті перед театром було видно навіть із супутників.
За чотири дні до авіаудару по театру в російських Телеграм-каналах ширилися фейкові повідомлення: мовляв, українські війська планують провокацію в будівлі драмтеатру, аби потім звинуватити в цьому росію. Проте тепер усім достеменно відомо: це така тактика у росіян, яку вони застосовують постійно.
От як таке - після захоплення Маріуполя - в приміщенні зруйнованого театру окупанти спеціально підготували картинку-антураж. Привозили сюди журналістів - і російських пропагандистів, і іноземних кореспондентів, лояльних до кремля. Проводили так звані екскурсії.
Марні потуги російської пропаганди спростовують очевидці! Згадують: ворожі снаряди потрапили прямо у серце театру - у сцену. Просто втиснули потужний дах будівлі. Люди рятували один одного, як могли.
Дмитро дивом вижив у театрі! Отримав контузію. Знепритомнів. Після вибуху прокинувся в іншому місці. Пораненого його забрали знайомі. Він геть спростовує версію російської пропаганди: що театр ніби був військовим об'єктом.
Дмитро Плаксін:
Там военные не прятались. А говорят, что по драмтеатру ударили из-за того, что там были военные украинские.
Нині Дмитро переїхав до Львова. Будує своє життя заново. Як згадує про події 16 березня минулого року, то сам дивується, що вдалося вижити. Біду люди передчували за кілька днів. А скільки під завалами залишилося загиблих? Цього ніхто достеменно не знає.
Дмитро Плаксін, переселенець з Маріуполя:
Це було передбачувано. Літак літав кожен день. Чули, що пролітає і з дня на день воно могло статися. Якщо там було 600, то половина могла загинути. Я був посередині. між ударами і то я три дні без свідомості. Я міг без свідомості три дні.
Знайдені тіла загиблих маріупольців окупанти у мішках вивозили за місто та скидали у братські могили. Як кажуть містяни, які лишилися в зруйнованому місті, навколо театру й досі чутно трупний запах. Люди стараються оминати цю, колись улюблену усіма, площу.
Ольга Демідко, історик, переселенка з Маріуполя:
Але на місці драмтеатру вже не може бути театру. Щоб там окупаційна влада не робила, це має бути меморіал.
Нещодавно росіяни демонтували залишки театру. Залишився лише фасад. Проте окупаційна влада навіть проводить концерти на площі біля театру. І виглядає це, як знущання над пам'яттю загиблих.
Вони там стовідсотково займаються пропагандою та підримкою окупаційної влади. Виступають для містян, даючі їм надію, що буде світле майбутне, якого зараз немає та бути не може..
Весь колектив театру розкидало по всьому світу: хтось роз'їхався містами України, хтось вирушив шукати нової долі за кордон. Але частково маріупольська трупа відновила свою роботу в Ужгороді.
Ольга Демідко, історик, переселенка з Маріуполя:
Складно його назвати саме тим театром, який був до повномасштабного вторгнення. Це не той театр зовсім, хоча там і залишился деякі актори з Маріуполя.
Я знайду свій театр. Я приїхала…
І вона таки знайшла свій шлях. Акторка Анна Німайєр переїхала до Черкас. Тепер служить в музично-драматичному театрі. Її там прийняли.
Про майбутнє Аня майже не думає. Але, каже, не минає й дня без згадок про рідний Маріуполь. Сподіваєтьсяколись знову вийти на сцену перед маріупольцями. Але то вже буде зовсім інша сцена, зовсім інший театр. Єдине і безумовне - це буде український вільний Маріуполь.