500 днів Великої війни: історії людей, що перебували в окупації [ Редагувати ]

На Сумщині окупація тривала близько місяця. З Харківщини ворогів вигнали через пів року. Миколаївщину деокупували майже через 9 місяців. Кожне село та місто пройшло складний шлях боротьби та виживання поруч із загарбником. А потім не менш важкий етап відновлення. Історії людей, які перебували в окупації - далі.

Закіптявіла п'ятиповерхівка навпроти залізничного вокзалу Тростянця - мовчазний свідок найстрашніших подій в історії міста: місяць з цієї площі росіяни гатили з важкої артилерії, до будівлі станції тягнули катувати містян, вбивали перехожих та мародерили. Та за понад рік дощами-снігами почала змиватись чорнота сажі, менш гострою стала й гіркота людських спогадів.

Вже одійшли від того шоку, що був. Не прилітає, не стріляють і вже добре.

Пан Юрій - старший у будинку і вже другий рік його єдиний мешканець.

Якби ми всі розбіглися, його б одразу знищили цей будинок, нас попереджували, що вони спалять цей будинок, а їм же свідки не потрібні. Я не міг звідси піти.

Чоловік кілька разів рятував 5-поверхівку після пожеж, що розпочинались після обстрілів.

Юрій Смирнов, житель Тростянця:

Я побіг туди, там почав гасити, поки там трошки вдалося, дивлюся, вже там розгорілося знову на п'ятому. Отак з десяти до пів третього бігав з відрами, отам у нас болото є, гасив.

Тепер Юрій допомагає добробатам розгрібати завали всередині й готувати дім до капітального ремонту. Зараз тут немає комунікацій. Але в тому, що будинок буде заселений знову чоловік не сумнівається.

Юрій Смирнов, житель Тростянця:

Подивиться, все хочуть, шоб якнайшвидше, питають у мене, як воно, буде діло, не буде, та, кажу, раз прибирають, значить буде. Особливо ті, у кого не має житла, ті взагалі дуже хочуть сильно повернуться.

Пані Алла теж була свідком, як росіяни гатили по сусідніх населених пунктах. Техніку поставили просто під вікнами.

Алла Карпова, жителька села Гракове:

Оце вони приїжджають, ставлять свої "Гради, ставлять свої "Солнцепеки", отут біля стовпа. І починають бити. А у мене на городі вони розмістили парк "Уралів", на городі поставили 2 пушки, одна пушка була направлена на Стару Гнилицю, а друга - на Чкаловське, і оце як вечір, снаряди й погнали.

Це село Гракове на Харківщині, і тут на пальцях можна порахувати цілі будинки. Такого жаху, як під час окупації, каже жінка, вона в житті не відчувала.

Алла Карпова, жителька села Гракове:

Починають бити с автоматів, ми повзаємо вдома, хата перша, і що таке не один автомат, а штук 5-6, ой, страшно-страшно. Вони тоді постріляли, приходять і кажуть: "Ба! Можете лягати спати", ну вони по-російськи, говорю: "А шо таке?", а вони: "Ми уже постріляли, ми думали це дрони, а це зірки". Я так думаю, що їм шось або давали, або вони самі десь діставали якісь наркотики.

Загарбники ще й тягли все, що потрапляло під руку.

Алла Карпова, жителька села Гракове:

Вони мародерили, все ж тут покрали, де шо тільки можна. Навіть прищепки й мотузку. 

Тепер подружжя Карпових намагається хоч якось підготувати розбитий дім до зими. Та це складно - немає грошей, світла та газу.

Віктор показує своє господарство. Рідні Тернові Поди були під окупантом дев'ять місяців. Рашисти позалишали сліди скрізь.

Віктор Савєльєв, житель села Тернові Поди:

Оце був вхід у бліндаж. Тут був вихід назовні - підкопано. І отако все в землі. Вікна були закладені камінням, мішками, і проходило аж сюди.

Путінські солдати жили тут кілька місяців. Подружжя повернулося у березні, і досі наводять лад.

Євдокія Савєльєва, жителька села Тернові Поди:

Ми як зайшли сюда - тут так воняло. Банки оці вони, бутилки. Я казала, отих полонених, що віддають у русню, треба їх не віддавати, а гнати сюди, в ті села, що вони порозбивали, і хай би кожний прибирав за собою те, що вони тут наробили.  Вони тут, як кажуть, і в туалет ходили, вони навіть на двір не виходили.  Вони тут і їли, і свої нужди справляли.

Рашисти тягли все: автівки та техніку і навіть цукор і дріжджі. А мешканці Тернових Подів, як могли, чинили спротив. Відстежували пересування ворога та передавали дані нашим військовим.

Віктор Савєльєв, житель села Тернові Поди:

Віконна коробка, віконна рама, я вилазив туди між табором і сідав. Мене майже не видно було, і повністю спостерігав оцей все край. Ми нашим військовим говорили, передавали. Оце наша посадка, оце повністю укріплення їх.

Залишати село окупанти не дозволяли, ретельно стежили за мешканцями. Проте частина місцевих, ризикуючи життям, виїхала полями в бік Миколаєва.

Сергій - один з тих, хто евакуював земляків з окупованого Вавилового.

Ця дорога називалась "дорога життя". Ми тільки с кумом скільки повивозили, дуже багато.

Чоловіки вивезли понад сто односельців. Та одного дня їх хтось "здав" окупантам. Сергія з кумом схопили. Звинувачували в підривній діяльності, тероризували запитаннями, де переховується Степан Бандера, і катували.

Сергій Пігар, житель села Вавилове:

Брали такий прибор, "комбатом" вони його називають, такий прибор для виробляння струму. І чіпляли його, куди хочеш: чіпляли на ноги, на руки, на вуха. 

Путінські солдати, наче збоченці, урізноманітнювали тортури.

 Нам відкривали рот і сипали в рот оцей горох, потім клали тряпку і лили воду, щоб ми його ковтали, починаєш все це випльовувати, починають кидати собак-вівчарок.

Сергій каже, витримати знущання тоді допомогли думки про родину та віра в Перемогу.

Сергій Пігар, житель села Вавилове:

Сенс життя - діти.  Щоб вони цього не бачили. Я вже понад рік не бачив свою дитину. Їй виповнилося 16 років. А я її не бачив. І жінку понад рік не бачив, вони в Польщі, скучаю. Заради для цього жив і вижив, щоб їх побачити, щоб на весіллі у дочки погуляти, внука чи внучку поняньчить, без різниці. Скоро повинні приїхати. Вже немає їх, слава богу. Я впевнений, дуже впевнений, що скоро наша Перемога, їх на Україні не буде… Геть не буде!