Зачинити двері пекла [ Редагувати ]

Львiв довоєнний. Якийсь оператор - чи то нiмець, чи австрiєць - увiчнив на плiвцi мирне життя старого Лемберга. Фiльм пiд назвою "Євреї у Львовi" було знято незадовго до приходу сюди радянського режиму, i, тодi - й великого походу нацистської Нiмеччини на Схiд. Львiв - один з найбiльших єврейських осередкiв України - доживав свої останнi спокiйнi днi. У переддень вiйни разом з бiженцями в мiстi перебувало - за рiзними даними - бiльш як пiвтораста тисяч євреїв.

Надiї мiсцевого населення були згвалтованi. Репресивна полiтика в СРСР стала головною причиною, з якої бiльшiсть євреїв Захiдної України потрапило в пастку. Сьогоднi - це вже факт. Наприклад, для багатьох з них радянська тоталiтарна система була не набагато кращою за гiтлерiвську. Евакуювалась обмаль - всi решта залишилися пiд окупацією.

Вночi з 28-го на 29-е червня останнiй вiйськовий вiддiл Червоної армiї залишив мiсто. Напередоднi у 3-х тюрмах Львова стратили всiх кримiнальних i полiтичних в'язнiв. I не минуло доби - як тут уже хазяйнували нiмцi, встановлюючи власнi порядки.

Так звана "тюремна акцiя", коли протягом трьох днiв було вбито понад шiсть тисяч євреїв, стала першим єврейським погромом.

Наступною була "телефонна акцiя" - планомiрне знищення майже двох тисяч вiдомих у мiстi людей єврейської нацiональностi - полiтичних та громадських дiячiв, рабинiв, представникiв iнтелiгенцiї. Усi їхнi адреси були в телефонному довiднику Львова.

Iлля Кабанчик, iсторик: "Евреи определялись другим местным населением как верные помощники советской власти - отсюда понятие "жидобольшевизм", которое только здесь было брошено еврейскому населению, ведь в Польше этого не было и поэтому люди, которые ненавидели советскую власть, хотели с ней бороться - а здесь были организованные силы, которые боролись - тот же ОУН, используя это время, особенно когда красная армия только ушла, а немецкая еще не вошла - они тут же попытались провозгласить себя властью - 30 июня здесь провозгласили воссоздание украинского государства. Начала создаваться украинская полиция. Кроме того, немцы очень правильно - я должен извиниться за это слово - провоцировали местное население".

У червнi 1941-го у Львовi створюється єврейська рада - юденрат. Вона стає виконавчим органом з усiх єврейських питань. Зокрема, органiзовує збiр коштiв на сплату контрибуцiї. Євреї сумлiнно виконували усi накази та вимоги - вони живили iлюзiї, що окупанти це оцiнять i ставитимуться до них краще.

У 1941-му ж Йосип Сталiн чiтко сформулював: ми не переможемо ворога, доки не навчимось його ненавидiти. Ненависть - надзвичайно гостре й активне почуття. Таке, як у Гiтлера, котрий, як вiдомо, казав: "Коли я чую слово "єврей", моя рука сама сягає по пiстолет". Нацисти опанували науку ненавистi досконало.

Iлля Кабанчик, iсторик: "При любых вариантах, по планам Гитлера, еврей не мог остаться в живых. Если, скажем, украинец, который здесь проживал, не шел в партизаны, не выступал против Гитлера - тихо, мирно жил, - у него были огромные шансы остаться живым. У еврея, как бы он себя не вел, в каком бы он ни был возрасте и какой религиозной конфессии - у него не было никаких шансов остаться живым. Поэтому и употребляется термин Холокост, т.е. всесожжение - полностью".

За переписом юденрату, у жовтнi-мiсяцi 140 тисяч євреїв переїхали жити до спецiально вiдведеного району Львова. Усiх мешканцiв гетта вiдразу подiлили на соцiальнi групи. Привiлеями користувалися фахiвцi в галузях технiки, медицини та рiзних ремесел, працiвники вiйськових та цивiльних пiдприємств, що належали нiмцям, деякi чиновники юденрату. То були кориснi - поки що - люди. Найбезправнiшими ж вважалися представники творчих професiй, науки та культури. Замiсть посвiдчень особи "в ходу" були довiдки - "твердi" i "м'якi". Твердi - гарантували право на життя, i чиновники юденрату нишком торгували такими довiдками. А "м'якi" залишалися для незаможних - таких знищували у першу чергу.

Наприкiнцi 41-го у Львовi вiдкрив свою страшну браму i Янiвський концтабiр - нiмцi назвали його табором примусових робiт, але фактично вiн став форпостом остаточного розв'язання єврейського питання в Захiднiй Українi - i не лише єврейського. Вiдповiдальнiсть за забезпечення "нового ладу на схiдних територiях" лежала на Гiммлерi - у його пiдпорядкуваннi були й такi табори.

Влiтку 1942-го Гiмлер вiдвiдав своє дiтище - Яновський концтабiр, один з найбiльших та найжорстокiших на теренах Захiдної України. Протягом двох з половиною рокiв тут було винищено близько 200 тисяч людей. Живими лишилися тiльки кiлькадесят колишнiх в'язнiв. Саме вiд них свiт дiзнався про кривавi злочини нацистiв.

За цю фотографiю було заплачено найвищу цiну - людське життя. Коли пiд час Обшуку її знайдуть, - фотографа, що потай знiмав цю сцену з вiкна другого чи третього поверху, - повiсять. Пiд шибеницю приведуть музикантiв - аби грали, а в нього самого - вже мертвого - будуть метати ножi.

Смiливець-фотограф зважився зафiксувати на плiвку не просто оркестр у процесi гри, а дещо страшнiше - те, що вiдбувалося пiд її акомпанемент. То була диявольська вигадка катiв.

Розстрiлюючи й вiшаючи невинних людей, заморожуючи їх живцем у бочках, вбиваючи дiтей, нiмцi одночасно влаштовували собi розваги. Iз професорiв Львiвської консерваторiї та найкращих музикантiв фiлармонiї органiзували оркестр. Його гра супроводила в'язнiв, коли вони йшли на роботу й повертались у табiр, пiд його музику вiдбувалися всi катування i страти. Таке собi "танго смертi".

Що вони грали - чи спецiально написану в таборi музику, чи просто популярнi мелодiї, а чи класику - вже не скаже нiхто. Свiдкiв тих моторошних концертiв серед живих не лишилося - збереглося тiльки фото. Кiлькадесят оркестрантiв виконують своє танго смертi. Останнiй в життi реквiєм. Їх навiть розстрiляли пiд музичний супровiд - кожен по черзi виходив iз кола, клав на землю iнструмент, скидав з себе одяг i - дiставав свою кулю.

Iлля Кабанчик, iсторик: "Общественное мнение здесь, на территории восточной Европы, немцев мало волновало. В начале они считали, что уже победили - плевать нам на общественное мнение. Вот когда произошел Сталинград и когда встал вопрос - а победители ли мы, нужно было уже задуматься. Тогда они стали скрывать следы преступлений. Начали выкапывать трупы, начали их сжигать, создана была специальная команда 1005 под командованием Блобеля, которая этим занималась".

"Вiдпрацьований людський матерiал" - передусiм, кволих, безпомiчних, жiнок та дiтей - поспiхом почали вивозити з мiста.

Останнiй шлях для багатьох тисяч євреїв Львова починався iз залiзничної станцiї Клепарiв. Звiдсiля з березня 42-го i до початку 43-го, майже рiк, нацисти вiдправляли приречених людей до спецiального табору смертi. Така ж доля спiткала ще близько пiвмiльйона галицьких євреїв. Газовi камери Белжеця були розташованi лише за 100 кiлометрiв вiд Львова.

Iз гетто, iз таборiв, з усiх львiвських околиць почалася масова депортацiя. Поїзди формували з теплушок для худоби - у кожну впихали до ста двадцяти людей, а тодi забивали дверi вагонiв, ще й замотували колючим дротом. Оголосили - що везуть на Полiсся - буцiмто, осушувати болотА. Як з'ясувалося пiзнiше, кiнцевою станцiєю став Белжец.

Тарас Грiх, мешканець Львова: "Було такий випадок - коли нiмцi вивозили звiдсiля, з Клепарiва євреїв, поїзд зiйшов з рельс в Матошинi. Там багато людей втiкало, а нiмцi їх розстрiлювали. Одна єврейка, жiнка ще молода була, прийшла майже роздiта, в сорочцi. А нiмцi тодi, якби побачили, то зразу сiм'ю би розстрiляли i мама її в такому стодолi прийняла, вона переночувала, дала їй їсти. Потiм попрощалася з нею, бо батько мiй був теж у концлагерi на той час, в Освенцимi i та жiнка пiшла i дальше вона не знає".

З осенi 1941-го й до лiта 1943-го у Белжецi, в Польщi, iснував табiр смертi. На територiї в шiсть гектарiв стояли будiвлi з газовими камерами, де знищували людей. До потрiйної загорожi з колючого дроту було пiдведено електричний струм. До Белжеца регулярно прибували потяги зi Сходу. Вирватися звiдти не вдавалося нiкому.

Лiквiдацiя львiвського гетта припала на червень 1943-го. На той час там перебувало 24 тисячi євреїв. Приблизно три тисячi з них вчинили самогубство. Була спроба ставити опiр - група пiдпiльникiв кiлька днiв тримала оборону. Погано озброєнi, вони намагались дiстати ворога з вiкон, пiдвалiв та горищ усiм, що було пiд рукою: хто - кулями, хто - камiнням, а хто - ножем чи й саморобною гранатою. Нацисти не мали з ними клопоту - вони просто пiдпалювали будинок за будинком, квартал за кварталом. Вiдтак усе було скiнчено, а гетто спалили дощенту.

Сьогоднi там стоїть пам'ятник - невинним жертвам фашизму, якi мусили померти лише за те, що належали до єврейської нацiї.

А скiльки таких пам'ятникiв ще не поставлено в Українi! I навiть у Львовi. 10 рокiв тому вперше почалися розмови про створення цiлого меморiалу на мiсцi Янiвського концтабору. Адже про загибель двохсот тисяч людей нагадує лише невелика кам'янА брИла.

Юрiй Гресько, начальник вiддiлу в справах нацiональностей та мiграцiї Львiвської облдержадмiнiстрацiї: "Був конкурс, який проводила мiсцева влада, було визначено переможцiв i як буде виглядати той меморiал. Але надалi справа загальмувала, бо серед єврейських громад почалися розбiжностi с точки зору - як сприймати цей пам'ятник. Суть була в тому, що деякi єврейськi органiзацiї, ортодоксальнi, вони виходили з того, що пам'ятки жертв євреям мусять носити ритуальний певний характер, не можуть переплiтатися з символiкою iнших релiгiй. Хоч там може зi сторони християнства релiгiя не пiдкреслюється, але воно не вписувалося в тi концепцiї. Хоча спонсор вважав цей пам'ятник нормальним".

Люди, якi пережили расистський геноцид, не просять спiвчуття. Вони хочуть одного - щоб їхнi нащадки мiцно й назавжди замкнули дверi того пекла. Протистояти злу - хоч би де воно iснувало - має бути девiзом нинiшнiх поколiнь. У пам'ять про мертвих. Адже те, що називають Голокостом, все ще може повторитися.