Коли Бог робить селфі - він присилає Стуса [ Редагувати ]
"Гойдається вечора зламана віть,
Мов костур сліпого, що тичиться в простір"…
Я - звісно не поет. І навіть не сильний поціновувач поезії, не експерт, словом. Але я люблю слова! Я люблю людей, які вміють складати їх докупи. Таке буває рідко, дуже рідко. Це Lego. Лєго, в яке іноді грається Бог.
Несамовито заздрю людям, які знають багато мов, або працюють над перекладами. Кожного дня вони їдять найсмачніші у світі слова.
Всі ми трохи грішні, іноді щось калякаєм-малякаєм "для душі": "Кров-любов", "вона-весна", "Світлана-кохана", "Настя-щастя", "Богдан-барабан". Це не важко . Але так щоб: "Тугий небокрай, погорбатілий з люті гірких доторкань"… Так не може і не вміє ніхто.
Гойдається вечора зламана віть. Може найскладніший і найнезрозуміліший вірш поета. Кострубатий, колючий, незручний… вірш безсоння і вічної тривоги. Написано в’язнем мордовського радянського концтабору Василем Стусом у 1976-му році.
Де воно взялося тоді все оце у нього? Народжений у якійсь занедбаній, забутій всіма богами Рахнівці на Вінничині; служба в армії на Уралі. Вчитель у селі Таужному на Кіровоградщині. Підземний плитовий (!!!) на Донбасі у шахті.
Край землі, і навіть у самій землі в буквальному сенсі. І тут - на тобі - Рільке і Гете, Лорка, Верлен… Звідки воно викопалося? З землі, з коріння, з джерел. З жил і вен. Як авокадо посеред картоплі. Як манго на шовковиці. Аномалія.
З таким багатством слів, з такими барвами думки є лише один, окрім нього - Богдан Ігор Антонич. І, може, потім - Андрухович. І все…
Одна пересічна людина з трьома вищими освітами за все життя використовує слів в обіході менше ніж Василь Стус в одному верлібрі. "Гойдається невіль і сонце не гасне. І грає в пожежах мосяжних сосна"… Це як матюки для переважної більшості співвітчизників.
Так. Даруйте за банальність, але Василь Стус був вільною людиною - там, за гратами. Але він у всіх своїх словах писав про свободу, хоч і ніколи й не бачив її. Спробуйте вмістити слова "свобода" і "воля" наприклад у слово "стежка"- не вийде… А в нього виходило!
Так сліпий пише про цвіт абрикосу в лузі, про колір трави в третій декаді квітня, так глухий розповідає про п’яту симфонію Малєра. Жадібно і фанатично. Не дістати, не дострибнути, не дійти…
Скажу крамольне. Я б не вивчав Стуса у школах. "І стежку твою обдало куштелею"… Ну яка, блін, "куштела" у сьомому класі? Сміх та й годі.
Я б краще викладав Стуса у якихсь уявних школах "залізної волі", в університетах "сили життя". Це не Корнєй Чуковський, при всій повазі. Віршами Стуса не треба розмовляти, - ними треба жити. Як Надя Савченко, наприклад. Дуже важко жити з проводом в руках, напругою мільярд вольт. Боляче і не комфортно. Але іноді треба.
"Господи, дай мені жить… Удай, що обтято дорогу..." Не вижив, але залишився. І є! Без фейсбуку, без жодного посту, без комментів. Коли Бог робить селфі, - він присилає Стуса.
"Сподоб мене, Отче, високого краху...Вельможно хитається зламана віть"…
