Львівські лікарі стали справжнім "спецназом у білих халатах" [ Редагувати ]

Десятки надскладних операцій - нонстоп. Лікарі, яким раніше рідко доводилося рятувати людей від мінно-вибухових, осколкових, кульових поранень, швидко навчилися працювати в нових реаліях. Про будні львівських медиків - розповість Вікторія Балицька.

Вони стали справжнім "спецназом у білих халатах". Зриваються на екстрене смс у будь-який час доби та мчать до лікарні, бо привезли поранених. А що таке повноцінний "вихідний" - вже й забули. День робочий - у лікарів не припиняється от уже два місяці.

Дмитро Романчак, хірург:

Котра б година не була, після чергування ти, ідеш на чергування ти, все рівно прибігаєш. Добираєшся, як можеш серед ночі та приймаєш пацієнтів.

Дмитро Романчак оперує 25 років. У 2002 рятував постраждалих після Скнилівської трагедії. 20 років потому той жахливий досвід - знадобився знову. Більш як половина пацієнтів цієї лікарні у Львові - це переселенці з мінно-вибуховими, осколковими ранами та опіками. Дмитро прооперував уже десятки таких пацієнтів.

Осколок влучив в сідницю з відривом м'яких тканин, відривом м'язів.

Травматолог Роман Романівський працює у лікарні чотири роки, але за два місяці війни отримав досвід - як за всі 10!

Роман Романівський, травматолог:

Це складні травми: відкриті переломи, уламкові, судинні пошкодження, пошкодження нервових структур і масивні рани. Часто доводиться консультуватися з судинними хірургами, нейрохірургами, хірургами опікових відділень. Дуже часто застосовуємо трансплантацію шкіри.

Бойові рани треба обробляти якнайшвидше - наголошують лікарі. Адже першу допомогу травмованим часто надають під вогнем або у підвалах і ризик виникнення інфекції - дуже високий.

Роман показує на рентгені кістки та говорить:

Відкриті переломи обох кісток гомілки в нижній третині видалили нежиттєздатні сегменти кістки й зафіксовано в тимчасовому апараті зовнішньої стабілізації.

А ще медикам доводиться враховувати особливий психоемоційний стан пацієнтів.

Дмитро Романчак, хірург:

Треба відноситися як до малих дітей, навіть до дорослих. Які мають свої забаганки, тому колір не подобається, тому процедура не подобається, той хоче вийти покурити, виїхати на возику покурити. А його треба брати в перев'язочну чи на операцію - ми мусимо почекати поки він задовольнить всі свої інші потреби.

З кожним пацієнтом працюють психологи. Медики наголошують - душевні рани, як і фізичні, неодмінно загояться. І вдячні лікарям люди якнайшвидше повернуться додому.