Дбала про солдат, ніби вони її діти: історія Іванівни з Миколаївщини [ Редагувати ]

Жінка з позивним "Комбат" або просто Іванівна. Так військові називають жительку однієї з громад на Миколаївщині, яка дбала про них, ніби вони її діти. Іванівна годувала бійців, прихистила у власній оселі, чекала їхнього повернення з позицій та підтримувала морально. Про сміливість і людяність тих, хто допомагає нашим захисникам виборювати перемогу - розповість Наталія Сінченко.

Клавдії Іванівні - 67. Проте її енергії можуть позаздрити й молоді. Про хвороби - думати жінці ніколи.

У мене не має вільного часу, бо мені надо своїм хлопцям приготовить, покормить, щоб вони були у мене здорові, ситі і все. І я сідаю і їду до хлопців.

З перших днів війни її село на Миколаївщині почали обстрілювати. Та Клавдія Іванівна - вирішила нікуди не їхати. Вона залишилася, і стала допомагати нашим бійцям:

Дмитро, військовослужбовець Збройних сил України:

Она единственная, которая осталась на этой улице. Ивановна сразу нам показала, где можно укрыться, где можно за водой сходить, где можно несколько раз в неделю покупаться. Ну и типа дали ей позывной. Ивановна - "Комбат" у нас была, потом Ивановна.

Розклад в Іванівни, і справді, як в комбата. Підйом - о четвертій. Бо треба хлопців снарядити:

Клавдія, жителька села:

Утром до 5 часов утра, хлопці вже должні були получить термоски, щоб вони не їхали голодні туда. Ми їм даємо одноразові тарелки. Делала їм по-флотскі. Якісь жарила котлєти, колбаску, делала якесь і яйцо и їх собирала і отправояла в 5 часов утра.

А далі, як на посту, години очікування. Щодня Іванівна зустрічала хлопців після повернення із бойових завдань. Хвилювалася за них, молилася і раділа.

Во первых не заходю в хату, до тих пір, поки не приїдуть. Вони о 8-9 часов вечора приїжджають. Я стою на каліткє і жду. Вони проїхали, мені посігналили. Я їм віднесла вечері тоді я спокійна.

Особливе меню - на День народження. Бо ж війна війною, а іменинника треба привітати!

У нас Никитушка був. І в нього 9 травня День народження. Думаємо ми, як його удивить. Но думаю спечем мы с Дімою торт. І надибали свічок і поздравили. Він в 5 часов утра, ми його поздравили. Він відкрив глаза і Ооооо...

Поряд вибухи і постріли. Але Іванівну не налякати.

Дмитро, військовослужбовець Збройних сил України:

Тут прям возле нас начался обстрел, и уже плотно начали работать по этому крылу села. Тут танки, САУ, минометы и тут же выбегаем. Я в бронике, наша Ивановна так. Говорю: все Ивановна бежим, ну по любому уже прилетит, уже везде: за хатой, перед хатой, только не этот. И тут бежим по дороге, метров 20 снаряд как прилетит, падаем. Ивановна, так встает, отряхивается и говорит: Дима, иди ты в баню. Поварачивается и уходит обратно... Ну бесстрашная женщина.

Військові за кілька місяців стали жінці сім'єю. І навіть тепер, коли їх перекинули на інші позиції, бійці приїжджають до Іванівни в гості.

Клавдія, жителька села:

Вони у мене як приїжджали відпочити. З Херсонського приїжджали, коли бої були ті отдихали, а тепер буває там чи з Херсонського, чи з Бахмута хлопці, які можуть заскочити і в час ночі, чи коли. Заскочуть у вікно постукали. Я кажу хто? - Та я, Леший, каже. А я кажу, елки палки Леший, ты откуда взялся.

І тепер Іванівна знову опікується українськими захисниками. І за розкладом - готує обід.

І ось салат. Я їм приготувала. Будуть їсти салат з пекінської капусти, і жаркое, приготовила жаркое. Хлопці будуть їсти. Ну ось так.

Попри вмовляння родичів поїхати з небезпечного села - Іванівна категорична.

Клавдія, жителька села:

До тех пор, покамість не закінчиться війна, я хлопців не брошу. Я не уїду, я не можу. А він каже, та там страшне, що робиться. А я кажу нічого, що робиться. Хлопці живі і я з ними вместе.