Рік втрат та запеклих боїв: як проходить адаптація військового з Маріуполя [ Редагувати ]
Віталій зізнається: найважче втрачати побратимів.
За його плечима - рік втрат і запеклих боїв. Маріуполець Віталій Савров місяць тому повернувся з Бахмута. Військового комісували після 4 контузій, і зараз чоловік адаптується до цивільного життя. Разом з родиною він переїхав на Буковину. Як живеться воїну в прихистку для переселенців? Розповість Ольга Лучек.
Зранку в прихистку - біганина. Хтось лише прокинувся, а дехто вже готує сніданок. У коридорі зустрічаємо худорлявого чоловіка у військовій формі. Це - Віталій Савров. Знайомимось і йдемо на кухню. Чоловік готує ранкову каву і розповідає, що сам із Маріуполя. До повномасштабної війни працював на заводі. Зараз підприємство знищене, в руїнах і сам Маріуполь. Поринувши у спогади, Віталій бентежно виходить на вулицю.
Військовослужбовець адаптовується до цивільного життя на Буковині після року на фронті
Віталій Савров, військовослужбовець:
Працював на заводі Ілліча штабеліровщик, обробник металу. Потім почалася війна. Завод з металургії ж не можна так, шо захотів, потушив і пішов, все одно працювали, а вже коли сильно почали, то тоді зупинили завод.
Півтора місяця він з дружиною та двома синами перебував під постійними ворожими обстрілами.
Віталій Савров, військовослужбовець:
Води не було взагалі, щоб піти за водою, там у нас були кринички, туди люди приходили набирати й з "Града"… Вже вони там валяються і в криничках… Вже не було смислу туди ходить...
Суцільне кладовище навкруги, такі останні спогади Віталія про рідне місто. Евакуація з Маріуполя теж була нелегкою.
Віталій Савров, військовослужбовець:
Проїхали десь блокпостів 30 їхніх, а наших - два. І на останньому він нам каже, що ви воювати їдете проти нас, на полі бою, говорить руський, зустрінемось.
І зустрівся таки… не з одним росіянином на полі бою. Евакуювавши рідних на Буковину, Віталій без роздумів вирушив на фронт, бойового досвіду не мав, але проявив себе як відважний і хоробрий воїн, одразу став командиром. Понад рік воював на лінії зіткнення - за п'ятсот метрів від його позицій були російські військові.
Віталій Савров, військовослужбовець:
Більше воювали під Бахмутом, там Берестове. На Харківщину поїхали, Куп'янськ зачищали, заїжджали, там вони вже відступали, на Донбасі вони дуже міцно тримали себе.
Віталій зізнається: найважче втрачати побратимів. Показує нам світлини своїх бойових товаришів і пригадує один із найтрагічніших днів на фронті.
Віталій Савров, військовослужбовець:
Часть бойцев була в доме, а часть бойцев була в подвале, и их танк стрелял-стрелял, в одну сторону по одной позиции, а там був у нас наблюдательный пункт, те, что були вдоме - наблюдали, стрелял-стрелял и резко розвернувся, и туда в дом стрельнул и убежал, не стало дома и побратимів.
Під час служби Віталія кілька разів контузило. Але щоразу після лікування він повертався на позиції. А після останньої - медики вже не дозволили йти на фронт.
Віталій Савров, військовослужбовець:
Контузій було у мене 4, остання була вже така сильна, шо кров з носа пішла, прийшов у госпіталь, і лікар говорить: "Досить, відпочивай, бо ще раз і буде інсульт".
Наразі військовий місяць як демобілізований. Після року на фронті намагається адаптуватися до цивільного життя на Буковині. Зізнається, дається йому це нелегко, досі не може нормально спати. Та й постійне перебування у бронежилеті в багнюці на нулі, де будь-який рух може вартувати життя, дається взнаки.
Час від часу Віталій отримує психологічну підтримку. Відволікається і за роботою: у прихистку, де проживає, зробив ремонт, облаштовує ігровий майданчик на подвір'ї. І найбільше чекає Перемоги, аби повернутися в рідний Маріуполь, а ще - на появу донечки, усміхається, українців побільшає.
