Інвалід [ Редагувати ]

Байдужі обличчя. Похмурі погляди. Сірі вулиці безликих міст, що будувалися за типовими проектами. Наш світ недосконалий. Устрій його, на жаль, далекий від ідеалу.

Майже двадцять років минуло з часів, коли вибух на Чорнобилі перевернув життя багатьох і багатьох тисяч, навіть мільйонів людей. Та поділив життя на до та після. Серед інших був і Михайло Попадинець. Його, фельдшера за фахом, тоді терміново викликали до військкомату. А вже за годину закарпатець їхав у Чорнобиль.

Обов'язок - понад усе. З родиною ледве встиг попрощатися, сказав - їде на збори. Ситуація на місці була зрозумілою без слів - аварійній станції потрібні нові руки - багато нових рук, а ще техніки, енергії. Наче зажерлива потвора, вона вимагала свіжих сил. І люди їхали сюди звідусіль - із заходу та сходу, з півночі й півдня. Хто - самохіть, а хто - силоміць, усі прибували до Чорнобиля. Збори для Михайла Попадинця тривали майже вісімдесят днів. Вдома, на Закарпатті, чекали дружина та двоє дітей. Йому було двадцять сім  - ніхто й подумати не міг, що за якихось десять років він стане інвалідом.

Михайло Петрецький: "Це - страшне захворювання, воно практично не виліковується, де б він не лікувався. Це не залежить від того, буде він в нас чи не буде. В Києві, чи у Львові. Це - хронічне захворювання і щоб його вилікувати - його можна тільки підлікувати, щоб підтримувати, допомагати йому, щоб він не страждав, а щоб вилікувати, чесно скажу - не можна"

Слова лікаря звучать як вирок. Вирок цілому життю - такому великому й такому короткому. В якому було місце для подвигу. До Михайлових обов'язків входила дезінфекція, контроль за роботою кухні, їдальні та лазні. Він дбав про загальний побут та медзабезпечення солдат у Прип'яті, періодично виїздив і на блок. Пересувний медпункт у складі лікаря, фельдшера та санітара працював за викликом - як швидка допомога.

Михайло Попадинець: "Ми стояли в Народицькому районі, а звідти їздили в зону - у мене був тридцять один виїзд. Там, у Прип'яті, нам платили в трикратному розмірі, а на блоці - у п'ятикратному - отакий був середній заробіток. Я не радів, бо я знав, що то таке. Бо наші хлопці, ми ж усі з ПВО - і так опромінення мали. Я сам медик, знав - що то є. До чого може призвести. Прекрасно знав, так що я тим грошам радий не був."

Що таке радіація - він чув. Курс цивільної оборони пройшов ще в медучилищі. Як усі бігав з протигазом та накладав шини. А потому - була служба в армії. В Семипалатинську вони охороняли підступи до таємного полігону. Десь раз на місяць, пригадує Михайло Степанович, земля там здригалася, і після кожного такого випадку до частини приїжджав спецавтобус. Солдатів виводили з казарми й міряли, хто скільки  схопив рентгенів. Таким було його перше знайомство з радіацією. І лише в Чорнобилі зрозумів - його рентгени залишаться з ним до кінця життя. А ще - спогади, яких вистачить на цілу книгу.

Михайло Попадинець: "Ще важко було від того, що треба було багато неправди говорити. Не можна було простому солдатові знати те, що знали ми, медики. Не хотіли пояснювати. Того Федю привезли в Прип'ять з блока і прийшли дивитися на нього - а на ньому 50 рентген. Або ми були на даху - то хлопці таке робили. Ну то смішні були випадки - дають, як ми називали, ті авторучки хлопцям: носили одні носилки на собі, в одного - півтора рентгена, а в другого - по нулях. А дають нам, цивільні давали, я запитую, ну чому у того стільки, а у того стільки, коли разом ходили? Відповідають: батарейка сіла."

Перший напад хвороби він пам'ятає добре. Раптово підскочив тиск, руки й ноги похололи, і по тілі молодого здорового чоловіка поповз страх. Тоді він лежав  у лікарні кілька днів. Та минали роки - і він проводив там щораз більше часу.

Михайло Петрецький: "Спочатку він приходив до нас сам, виходив на четвертий поверх, ходив, обслуговував себе. Але стан настільки погіршився, що він вже не міг обслуговувати себе сам. Тобто йому була потрібна стороння допомога, і вже коли потрібна стороння допомога, то в останні роки він почав лікуватися, в основному, амбулаторно. Стаціонарно він вже років п'ять не лікується"

Через три з половиною роки по Чорнобильських зборах було нарешті офіційно визнано, що його недуга - наслідок радіації. Але й до зняття заборони на інформацію він усе знав і сам. З діагнозом "гіпоталамічний синдром" та третьою групою інвалідності продовжував працювати на будівництві. Щоправда, дедалі частіше опинявся на лікарняному ліжку. Хвороба прогресувала. Михайлові достроково дали другу групу інвалідності.

Михайло Попадинець: "Вестибулярний апарат. Мене носити почало. Я не міг вже робити. Почав боятися висоти, провалюватися. Сходами йдеш - не відчуваєш висоти східців, хоча знаєш її напам'ять"

Дванадцять сантиметрів - висота сходинки - стала нездоланною перешкодою між ним та рештою світу. Що коїлося в душі - тільки Бог відає, та ще дружина - вірна подруга й помічниця. Довелося наново вчитися жити - жити з невиліковною недугою. На той час він був інвалідом першої групи, ліквідатором аварії на ЧАЕС. Аж тут несподівано - так, якось, нишком - підкралася нова біда. Ні, в сімї, дякувати Богові, ніхто не помер. Але з невідомих причин з Михайла Попадинця зняли інвалідність, а з нею він втратив і пільги.

Михайло Петрецький: "Це добродушна, спокійна та врівноважена людина. Не дивлячись на досить серйозне захворювання, причому не тільки він, а його родина, дружина. Справа в тому, що при тій конфліктній ситуації, яка вже тягнеться два роки, у них не було таких, як кажуть, на нас, медиків. Вони розуміють, що ми все хочемо, але не від нас все залежить. Справа в тому, що всі, які дістають у нас першу або другу групу інвалідності по Чорнобильської аварії, проходять в місті Львові, в Центрі, в радіологічному центрі. І тільки після заключення Львівського радіологічного центру ми можемо встановити йому інвалідність після Чорнобильської аварії. Якщо нема встановлення, то практично ми не можемо, в області ми не маємо права цим займатися."

Михайло Петрецький, між іншим - сам ліквідатор другої категорії, знає в обличчя кожного чорнобильця - з тих, що стоять на обліку в Хустському районі. Їх не так і багато - близько ста тридцяти чоловіків, які залишили своє здоров'я там, на аварійному реакторі. Історії хвороби - майже однакові: неврологія, кардіологія, гастроентерологія... Вони схожі, як брати-близнюки- брати по нещастю, що зветься Чорнобилем.

Прикро йому не за себе - він свій обов'язок виконав. За державу прикро - каже словами відомого героя кінофільму Михайло Попадинець. "Ми тебе туди не посилали" - відповіли якось у військкоматі інваліду. Він тоді ще ходив своїми ногами. Зараз, на жаль, вже не може. Чорнобиль підписав свій вирок.

В листопаді 2002 року у Львові засідала Регіональна експертна комісія. Вона й підтвердила, що хвороба Михайла Попадинця не має якийсь стосунок до Чорнобиля. "Захворювання загальне, не пов'язане з виконанням обов'язку військової служби по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС" - висновок комісії, заочний висновок, - став громом посеред Ясного неба. Чому така несправедливість, інвалід і досі не може заспокоїтися.

Михайло Петрецький: "Для того, щоб була встановлена група, його потрібно везти туди. Жінка практично каже, що його відвезти у Львів не може. Що він потребує стороннього догляду, що з ним повинно їхати двом-трьом чоловікам, щоб його відвезти у місто Львів і щоб його носити на носилках, чи на каталці, тому що сам він ходити не може. Останній час, коли його привозили до нас на консультацію в лікарню, він ніколи навіть не міг вийти з машини. Я завжди спускався вниз і дивився його в машині, тому що він - дуже важкохвора людина."

Вже майже три роки ситуація неначе висить у повітрі. "Виходить, весь час, поки мав пільги, я прикидався? Ошукував усе місто, весь район? Обманював сім'ю і друзів? Виходить, незаслужено отримував чорнобильську пенсію?" - говорить Михайло Петрецький.

Йому б, лишень, звестися на ноги - сам поїхав би до тих лікарів у Львів, і довів би. Тільки не встане - не зможе, не доведе... Двічі писав Попадинець і до Києва - до Пущі-Водиці, в Центральну експертну комісію у справах інвалідів-чорнобильців. Просив допомогти. Писав двічі, а відповідь була одна -відмова.

Михайло Попадинець: "Чи не хочуть, чи нащо їм та обуза, отакий... Його тягай з апарата на апарат, не ходячий. Чи я не знаю... Але ж я просив в останньому письмі в Пущу-Водицю, обслідуйте мене - дійсно, чи я маю ті рентгени, що в мене в воєнному білеті написані, чи я їх маю більше, чи менше, чи зовсім нічого. Я гарантую, що стань перед комісією, ти сам - то зовсім інше діло, чим читати папери. Ось в чому річ. В мене одна проблема. Я просто хочу доказати і себе, і вам всім"

Тягарем для медиків став інвалід-чорнобилець із Закарпаття. Ті, чий святий обов'язок - допомагати й рятувати, обмежуються бездушними відписками. Мовляв, наш заклад не пристосований до обслуговування таких тяжких пацієнтів. От якби ви могли ходити... Він один такий є - в місті, у районі, навіть в області. Один "непідтверджений" інвалід-чорнобилець. Важкохвора людина, що залишилась наодинці зі своєю бідою.

Михайло Петрецький: "Вихід з цієї ситуації, звичайно, якщо людина являється інвалідом першої групи, вона крайнє важка, як у ліквідатора Чорнобильської аварії, в неї було вже це. Звичайно, треба піти на уступки. Таких людей не так багато, я рахую, не тільки в районі, але й в області. Одну людину можна повірити по наших надрукованих документах, які ми їм дамо, що вона дійсно є - можна завірити всім консиліумом лікарів і дати їй без того. Щоб крайнє важкохворого везти у Львів, або у Київ."

Центральна міжвідомча експертна комісія по встановленню причинного зв'язку хвороб, інвалідності та смерті, спричинених дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на ЧАЕС, розташована у Києві, у Пущі-Водиці. Є телефон і адреса, куди вже звертався інвалід. І, навіть, міг приїхати, якщо б на нього чекали. На жаль, не судилося. Бюрократи - каже Михайло Попадинець. За державу прикро - кажемо вже ми.