Україна вшанувала пам'ять жертв політичних репресій [ Редагувати ]

Україна сьогодні вшановує пам'ять жертв політичних репресій. Масові депортації, "зачистки", розстріли, які радянська влада розпочала в 30-х роках, тривали десятиліття - аж до здобуття Україною незалежності. Від "червоного" терору постраждали мільйони українців. Мої колеги відшукали людину, якій довелося все це пережити. Про жахіття, які принесла радянська репресивно-каральна система та її наслідки для України - розкаже Жанна Дутчак.

Жанна Дутчак, кореспондентка:

Меморіальний комплекс "Демянів лаз" - місце масових розстрілів в'язнів з тюрем НКВД. Ось одна із могил. Читаємо на стелі "в цій могилі 29 жовтня 89 року перепоховані останки 212 жертв комуністичного режиму. Чоловіків 166, жінок 38. Розстріляні НКВД в урочищі Демянів лаз". Загалом в кінці червня 41 року тут розстріляли більше півтисячі людей.

І це лише в одному місці… А таких поховань в Україні - десятки: Биківнянські могили біля Києва, Рутченкове поле в Донецьку, П'ятихатки у Харкові… А скільки ще таких братських могил і досі не знайдені? Кампанію масових політичних репресій у тридцятих розгорнув особисто Сталін. Це увійшло в історію як "великий терор". На Західній Україні радянські чистки розпочалися пізніше - в 39-му.

Ярослав Коретчук, історик:

Під ці репресії потрапили представники громадського сектору, інтелігенції, діячі політичних партій Доволі часто підставою для арешту було навіть наявність української літератури у домашніх бібліотеках. Наприклад історія України Михала Грушевського чи наявність синьо-жовтого прапорця.

Без суду та слідства - "енкаведисти" кидали тисячі українців до в'язниці чи відправляли у заслання. За підрахунками істориків, лише із тридцять дев'ятого по сорок перший роки, було депортовано двісті тисяч українців. Ще десятки тисяч убиті. Найбільше - в сорок першому. Тікаючи з України від наступу німецьких військ, радянські карателі масово розстрілювали політичних в'язнів.

Війна йшла, а ті вже мали тікати... В послідний той тиждень вони возили і вбивали людей. То було постами обложено місце. Не пускали. Тут в могили закопували людей.

Під час розкопок у халявах взуття були знайдені документи ми можемо побачити тюрма НКВД города Станіславов. Ну і звичайно речі… частина речей свідчить про те, наявність грошей чи інших речей свідчить, що людей заарештовано на вулиці без інколи навіть допиту якогось і слідства відправляли на місце розстрілу.

Та після закінчення другої світової - репресії не зупинилися… Навпаки, почалася наступна хвиля - ще масштабніша і кривавіша. Її жертвами стали понад чотириста тисяч українців - переважно, учасники визвольного руху та їхні родини. Серед них - жителька Прикарпаття Парасковія Іванівна. За співпрацю з українськими націоналістами - її, тоді молоду дівчину, в 45-му засудили на десять років ув'язнення. Покарання відбувала на каторжних роботах у республіці Комі.

Надія Камрат, дочка репресованої:

Я народилася в Комі СРСР. Місто Інта. Чого? Бо мої батьки десять років... і батько там був, і мама там була. Це були каторжні роботи. Як вона мені розказувала, що вони їли, то тепер свині далеко не те їдять, що їм давали їсти. А робили на тяжких роботах - на лісоповалі, на шахтах, на цегольнях. Мама особисто робила на цегольні.

З десяти років на каторзі - пані Парасковія провела вісім. У п'ятдесят третьому після смерті Сталіна її реабілітували. Старенькій нині дев'яносто сім, але щоразу згадуючи ті часи - не може стримати сліз.

Плачу, бо скільки перемучилась наша молодьоє і до тепер нема спокою. Ті москалі лізуть як сновиди.

Жінка - не єдина жертва радянської каральної машини у своїй сім'ї. Під репресивний маховик потрапила і її мама. Лише за те, що пригостила у своїй хаті хлопців-оунівців.

Надія Камрат, дочка репресованої:

І в той час по від вікна пішли червоні кашкети і хлопці мали автомати. Чергу дали вправо, вліво, через паркани і втекли. А мою бабусю забрали. І моя бабуся замордована була в Мордовії, вона померла через два тижні як її привезли. Отаке тяжке життя було розумієте, що мама, що моя бабуся - вони за оцю ідею України. Вона вистраждана ця ідея.

І такі трагедії пережили сотні українських родин. Радянський терор тривав аж до здобуття Україною незалежності. Десятки тисяч - розстріляних, сотні тисяч - ув'язнених. Хтось у таборах, а хтось - у психлікарнях.

Ярослав Коретчук, історик:

В радянському союзі була створена ціла спеціальна мережа психіатричних лікарень, до яких переводилися дуже часто політичні діячі, де вході так званого лікування знищувалося здоров'я.

Віталій Цапович, голова ОУН:

Іван Кандиба був у тюрмі 28 років. Чому тримали довго? Та тому що були такі безкомпромісні люди, які у тюрмах організовували голодування, організовували протести, повстання. За це їх карали. І терміни продовжувалися. Люди, які фактично все своє життя склали на вівтар вітчизни.

Кількість жертв політичних репресій в Україні досі неможливо підрахувати, кажуть історики. Бо радянська влада зробила все, аби приховати свої злочини. Частину архівів назавжди втрачено, а частина - нині знаходиться в росії і доступу до цих документів наші вчені не мають. Наслідки тих подій - Україна пожинає і досі.

Ярослав Коретчук, історик:

О, цей геном страху, боязні він залишився десь на такому ментальному рівні. І передається наступним поколінням. І звичайно, якби зберігся цей цвіт нації, якраз провідний цвіт українського народу, Україна можливо б сьогодні пішла зовсім іншим шляхом.

Віталій Цапович, голова ОУН:

Арештовували їх за те, що вони хотіли самостійної України. За те, що вони виступали проти совєтської системи Вони перемогли цю систему. Ми про них зараз згадуємо. Пам'ять про них жива. Пам'ять про них веде наших бійців нині на фронт.