Тут почалася війна: вражаючі історії жителів Слов’янська [ Редагувати ]
Відчувши дух "руського міру" у 2014-му, нині місцеві вже і не думали блокувати колони ЗСУ як тоді.
Сьогодні 9-та річниця початку АТО. 13 квітня 2014 року в Україні було оголошено про початок антитерористичної операції без впровадження воєнного стану, із залученням Збройних сил України. Відповідний Указ тоді видав виконувач обов'язків президента Олександр Турчинов. 14-го квітня документ набрав чинності.
Зоною проведення антитерористичної операції було визначено територію Донецької, Луганської та частини Харківської області.
Містом, звідки почалася війна на Донбасі, став Слов'янськ. Саме на підступах до нього відбувся перший бій і загинув перший український військовий, офіцер-спецпризначинець Геннадій Біліченко.
А далі була окупація тривалістю 85 днів. Ірина Баглай про битву за Слов'янськ - далі.
Це наші донбаські хлопці. Нехай вони домагаються, я не хочу в нашому місті війни, давайте просто стояти й спостерігати.
Наші - як їх назвала тодішня мер Слов'янська Неля Штепа - виявились добре озброєними в камуфляжі московитами. Їх ціль була - захоплення міста, пояснює Роман Костенко, який від початку антитерористичної операції брав участь у боях за звільнення Слов'янська.
Роман Костенко, полковник СБУ (ЦСО "А"), народний депутат України:
росії було важливо мати просто захоплену територію, з якої вони потім будуть диктувати умови Україні.
Керував диверсійним угрупованням офіцер ФСБ Ігор Стрєлков-Гіркін.
І вже зранку 12 квітня вони вдерлися у місцевий райвідділок міліції. Їх ціль була зброя, пояснює Роман Костенко, який у той час служив у центрі спеціальних операцій "Альфи" СБУ
Роман Костенко, полковник СБУ (ЦСО "А"), народний депутат України:
Вони одразу захопили зброю до 20 автоматів, 100 пістолетів.
Згодом, згадує Олександр, який тоді був студентом Слов'янського коледжу, ці пістолети мав кожен охочий.
Олександр, військовослужбовець ЗСУ:
Наприкінці квітня, коли у людей з'явилась зброя, яку роздали з міліції, забрали й роздали, місцеві один одного стріляли, хто чого між собою не поділили.
Поки Неля Штепа закликала містян не пручатися - на їх очах:
За нею під'їхало ще 3 КамАЗи, висипали колеса.
І за лічені години по місту звели барикади та блок-пости. А за поповненням у свої ряди главарі терористів йшли в навчальні заклади і пропонували:
Гроші викладачам, ректорам, щоб студенти замість того, щоб сидіти на парах - брали транспаранти й вигукували гасла, байки. 150 грн тоді була ціна "руського міра".
День, який розділив на до і після життя двох жінок зі Слов'янська. Наталія і Поліна і через 9 років потому до дрібниць пам'ятають той ранок.
Наталія Гладиш, переселенка з міста Слов'янськ:
Всі були розгублені, було дуже страшно, бо чоловіки зі зброєю захопили виконком, ніхто не був готовий до цього.
Поліна Семенець, переселенка з міста Слов'янськ:
Коли ти ще не знаєш, що таке війна, і вона може відбуватися, тобі здається що це тимчасово, зараз воно все вирішиться, все буде добре.
Та вже за кілька тижнів.
Олександр, військовослужбовець ЗСУ:
По будинках стріляли. У мене 9-типоверхівка - у балкон влучили. Ходили з автоматами по вулицях під час комендантської години, а мої приятелі стояли, які не встигли виїхати. Вони разом колективом жили. І розстріляли нам балкон через те, що ми стояли й курили.
Попри окупацію Наталія з родиною лишалась у місті. І аби уціліти без потреби на вулицю не виходила. Ті ж, хто наважувався чинити опір так званому «руському міру» - зникали безслідно.
Наталія Гладиш, переселенка з міста Слов'янськ:
Закривали. Були вже приклади, що й не вернулися з тих будівель чоловіки.
Такою будівлею-катівнею стала захоплена російськими терористами будівля СБУ.
Роман Костенко, полковник СБУ (ЦСО "А"), народний депутат:
Тортури використовували до людей, які говорили на українській або якось не підтримували їх. Починалась політика русифікація міста під свої погляди.
Вже згодом масовка галасливих відчула "захист" і на собі. Приїжджі козачки активно взялися грабувати місцевих.
Олександр, військовослужбовець ЗСУ:
Донські козаки були. Вони спочатку ламали наші будинки, взяли наше майно, а потім голосно, говорячи російською: "Я собі привіз як сувенір". Кришталь продавали. Стояли як бабусі на вулиці, продавали вкрадене золото, годинники, ікони. Їм подобались запорожці - вони їх крали по місту.
Виїхати з окупованого міста і доєднатися до лав Збройних сил України, Олександр вирішив вже за кілька тижнів. Коли навколо Слов'янська почали точитися бої. І єдиний спосіб для молодого хлопця - було заплатити жадібним до грошей козачкам на блоку-посту.
Олександр військовослужбовець ЗСУ:
Чи то 10, чи 12 тисяч ще гривень, зняли золото, все що було і тоді навіть випускати не хотіли. Казали: ти ж воювати можеш.
Вже за два місяці під натиском української армії окупанти на чолі із Гіркіним втекли до Донецька. І Наталія, яка була серед тих, хто лишився згадує.
Наталія Гладиш, переселенка з міста Слов'янськ:
5 липня ми прокинулися і нікого нема. Будемо сподіватися, що ці події, які відбуваються зараз - все ж Україна буде вільна, незалежна. І вона залишиться у своїх рамках, і ми знову будемо жити, як жили до 2014 року.
Та на здійснення своєї заповітної мрії Наталія вимушена чекати за тисячу кілометрів від рідної домівки. У Чернівцях. Тут же прихисток знайшла і Поліна. Яка до останнього сподівалась, що повторення не буде. Та масовані ракетні удари російських військ змусили їхати зі Слов'янська.
Поліна Семинець, переселенка з міста Слов'янськ:
Не хочеться використовувати слово тікати, бо люди настільки хотіли боронити своє місто, вони гадали, що це буде як в 14-му і готувалися, заздалегідь запасалися їжею, хтось запасався зброєю, вже отримали дозвіл і казали, що ми будемо звільняти своє місто самостійно.
Відчувши дух "руського міру" у 2014-му, нині місцеві вже і не думали блокувати колони ЗСУ як тоді. Навпаки, українське підпілля охопило всю Україну, куди вдерлись росіяни і його потужний опір приголомшив найдосвідченіших вояків.
Роман Костенко, полковник СБУ (ЦСО "А"), народний депутат:
У нас телефони розривалися. З кожного села, кожна бабуся казала: я живу по такій адресі, у мене навпроти стоїть колона, стільки танків. Вони нічого не боялися, іноді дзвонили по відкритому зв'язку і нам доводилось казати: ні, ви не туди попали, тому що ми розуміємо, що вони слухають.
