Чорноземи не врятували від Голодомору: трагедія села на Черкащині [ Редагувати ]
4 мільйони загиблих. І це тільки за офіційними підрахунками. Голодомор - геноцид проти українського народу. У 20-му сторіччі українці пережили аж три Голодомори: 21-23 років, 32-33, а потім вже післявоєнний 46-47. Та наймасштабніший був саме в тридцятих роках. Його офіційно визнано геноцидом.
Після тотальних репресій щодо української інтелігенції та духівництва, жертвами тодішньої "червоної" влади стали селяни. Голодомору передувала насильницька колективізація сільських господарств, так зване розкуркулення селян та хлібозаготівельна кампанія.
Далі історія цього злочину на прикладі невеликого козацького села на Черкащині. Мій колега Стас Кухарчук детально дослідив його історію.
Середина листопада. Поля та городи навколо стародавнього козацького села Гельмязів прибрані, а деякі вже засіяні озиминою. З весни до осені його жителі завзято працювали на землі, щоб прогодувати себе у прийдешньому році. Тутешні багаті чорноземи померти голодною смертю не дадуть…
Пані Світлана хизується запасами у старенькому батьківському погребі. Тут і закрутки, і свіжі овочі. З'їсти все до наступного вражаю, каже жінка, просто неможливо. Але так вона робить щороку, щоб її мамі було спокійно на душі.
Світлана Ільченко жителька села Гельмязів:
Вона каже: моя дитино, я все життя тільки й думала, щоб ловко поїсти, наїстись, щоб відчути, що я не голодна.
Надії Артемівні вже 92. Вона народилась якраз у перший рік Голодомору тридцятих у багатодітній родині. Після голодовки з дев'ятьох дітей в її сім'ї лишилося троє. Як тоді виживали, пані Надія знає з розповідей батьків… Але навіть через десятиліття кожне її слово просякнуте болем.
Надія Коваленко, жителька села Гельмязів:
Нема чого їсти, порожні погреби, нема ніяких закруток, нема нічого. Оцих діточок, що народились, то нас вже, казали, що нас годували… Так, якась заколота була, оце борошно розколочували, варили буряк, а як стала весна, то листя з липи рвали, сушили, товкли й робили млинчики, пекли… А воно ж зелене, погане, не добре.
Виживати доводилося і рідним пана Миколи. Про Голодомор 32-33 років чоловік почув від них лише наприкінці сімдесятих. Навіть з ріднею за радянських часів люди боялись говорити на цю тему. Його, тоді ще юнака, вкрай вразила розповідь про колгоспника, який збирав тіла загиблих від голоду односельців…
Микола Аза, житель села Гельмязів:
Він їздив, підбирав трупи й на вулицях, і з дворів вибирав, і платили йому за це 500 грамів хліба. Багато людей розповідали, що траплялись випадки, що люди… Йшов кудись, сил не вистачало, сів під деревом і доходить… А він же під'їжджає і тягне його на воза. Каже: я ще ж живий… То що мені за тобою другий раз їхати, все одно ж ти дійдеш тут.
Цей хрест жертвам Голодомору 32-33 років в Гельмязові встановили не просто так там, трохи далі за пам'ятником є величезна яма. В 30 роки там було сільське глинище, і саме туди скидали тіла загиблих від голоду людей.
Облік загиблих радянська влада не вела, в яму скидали й дорослих, і дітей. Правду про братську могилу односельців пані Тетяна дізналася вже у дорослому віці від сусідів, які пережили Голодомор. Десятиліттями всю інформацію комуністичний режим замовчував.
Пані Тетяна, жителька Гельмязова:
Навіть і черепи валялися тут, по цьому місцю. Десь у 80-х роках почала відкриватись правда.
Пані Люба запрошує нас у Гельмязівський краєзнавчий музей. Тутешня виставка присвячена періоду Голодомору, експонатів майже немає, адже до набуття Україною незалежності ця тема була табу.
Та колишньому завідувачу музею Павлу Герману вдалося майже неможливе. З 86 року він почав збирати імена загиблих від голоду односельців. За його списками, за два роки голодовки у Гельмязові загинуло 708 осіб. Для порівняння: це навіть більше ніж за 5 років Другої світової. У навколишніх селах ситуація більш трагічна…
Любов Педько, завідувачка Гельмязівського краєзнавчого музею:
Село Плешкані взяти, то на момент Голодомору там було дві тисячі населення, то по встановлених списках 1993 року там загинуло 800 чоловік. Це майже половина, і це те, що встановили… А може і більше, це ми точно ніколи не дізнаємось.
Кремлівська влада приховувала факт Голодомору в Україні, адже він був ретельно спланованою акцією для придушення селянських бунтів. Українські землероби активно повставали проти створення колгоспів, і не хотіли віддавати владі хліб, вирощений тяжкою працею. А зерно більшовикам потрібно було для експорту в країни заходу, щоб ті надавали совєтам промислові технології. В українського селянства восени 32-го комуністи забрали все, не залишивши навіть зерна на посівну.
Історикиня Ірина Мірошник демонструє, що доводилося їсти селянам у голодні 32 та 33 роки. Кремлівська влада вигрібала у людей навіть гнилу картоплю. Та й на цьому більшовики не зупинилися. З початком Голодомору в селах з'явились так звані пересувні державні "торгзіни", ятки відділу торгівлі з іноземцями… В українців вони за їжу скуповували коштовності.
Ірина Мірошник, завідувачка сектору новітньої історії Черкаського обласного краєзнавчого музею:
Голодні люди за безцінь віддавали срібні й золоті прикраси, побутове золото, срібло, коштовні матеріали, тому що вони були в умовах Голодомору, і цим держава користувалась. І як тільки закінчився Голодомор, всі "торгзіни" згорнули.
Найжахливішим для України видався саме 33 рік, коли всі запаси людей або були вичерпані, або відібрані більшовиками. Кремлівська влада всіляко намагалась приховати факт Голодомору, але про нього знали навіть за океаном…
Найбільше мене вражає ось ця частина експозиції, тут представлені вирізки зі статей, які в 31-32 роках друкувала за кордоном українська діаспора. Їхні заголовки просто криком кричать про голод в Україні. Деякі статті надруковані англійською мовою, і закликають іноземні уряди допомогти, але тоді Сполучені Штати й цивілізована Європа вирішили лише сором'язливо відмовчатись.
Це мовчання коштувало майже чотирьом мільйонам українців життя. Світова спільнота визнала Голодомор геноцидом української нації лише на початку двотисячних. Загалом за час радянської окупації Україна пережила 3 голодовки у 20-х, 30-х, та сорокових роках. Та цих трагедій в історії нашого народу могло б і не бути.
Ірина Мірошник, завідувачка сектору новітньої історії Черкаського обласного краєзнавчого музею:
Історія не знає "Якби". Але ймовірно якби не радянська окупація України, то цих голодів могло б і не бути. Якби ми могли уявити ідеальний світ, в якому Українська держава перемогла, УНР, яка проголосила незалежність, то ймовірно цих голодів не було б.
Але вони були, і про це завжди слід пам'ятати… Особливо зараз, коли нашій країні знову загрожує окупація з боку росії…
