Батьки та діти: діти партеліти [ Редагувати ]

Cвято Великого Жовтня добігало кінця. Був вечір 7 листопада 1970 року. Можливо, так само розпочиналася подія, що сколихнула всю українську еліту.

Було темно та мрячно. Трасою, що поряд із елітним санаторієм для української партеліти, мчала "Волга". 20-річний син секретаря ЦК КПУ Женя Борисенко вийшов на дорогу. Після цього його ніхто й ніколи не бачив. Одна з версій – хлопця збила машина. Але, може, це вигадка? І хтось захищає справжнього вбивцю?

Прізвища їхніх батьків не сходять із газетних шпальт. Партійна еліта керує країною, будує комунізм та обіцяє добре життя. А їхні сини... У сімдесятих їх називають "мажорами". Життя "мажорів" безтурботне, веселе і таємне. Але попри батьківську владу, їхні фото з'являються в кримінальних справах. Валерій Щербицький – душа компанії, помер передчасно. Вадим Плющ – крутливий комерсант, убито за загадкових обставин. Студент Євген Борисенко просто зник.

У цьому фільмі ми тільки намагаємося відтворити перебіг подій. Можливо, все було зовсім не так, як написано в кримінальних справах.

8 листопада 1970 року. За високим парканом на урядовій дачі секретаря ЦК Компартії України – нервове напруження. Після свята Великого Жовтня розколюється голова. Від залишків делікатесів просто нудить. Дачу - невеликий двоповерховий будиночок - ретельно обшукують. За чверть століття саме тут житиме перший президент України Леонід Кравчук.

Леонід Кравчук, президент України (1991-1994):

- У 1994 році я переселився в той будинок, в якому жив Борисенко. І дуже багато було розмов про сина Борисенка, який загинув трагічно.

Тоді тут три доби безвиїзно жили правоохоронці. Доповідати доводиться генералам, а результатів роботи – жодних. Син секретаря ЦК КПУ Женя Борисенко наче щез.

Леонід Кравчук, президент України (1991-1994):

- Кожен крок дитини секретаря ЦК контролювався. І батько, і мати знали, де син, з ким він спілкується, де він знаходиться, і тому діти старалися за будь-якої нагоди вийти з-під контролю батьків.

Вони вийшли з-під контролю на жовтневі свята. Син секретаря ЦК запросив на дачу друзів. За матеріалами кримінальної справи, все відбувалося приблизно так: спокусливого повітря свободи Женя Борисенко "хильнув" ще зранку. Під час параду він потайки випив півпляшки коньяку. Добре, було кому підтримати. У дітей української партеліти – а їм усім уже за двадцять - усе по-дорослому. Службова "Волга", в саквояжі – продукти з крамниці ЦК. Вечірка обіцяла бути веселою...

Околиця Москви. Син колись можновладного батька живе небагато. Тоді - юнак, а нині – єдиний чоловік, який був на вечірці, і дожив до наших днів.

Олег Семичастний, учасник вечірки:

- Ну, как развлекались? Я не знаю. Тогда собирались где-то у кого-то. Естественно, выпивали. И танцевали, танцевали, танцевали обязательно.

Дефіцитні харчі на столі - для партеліти річ звична. Коньяк на свята привозили тільки вірменський, а кав'яр, кав'яр був і чорний, і червоний. І тільки ця дівчина - лаборантка Люба, можливо, чарівну бляшанку бачила вперше. Чим дуже потішила "елітних" діточок...

Сімдесятого року найпопулярніше гасло в народі: "Нам не треба ковбаси, аби не було війни!". Кияни поневіряються від дефіциту: на всіх бракне одягу, телевізорів, пральних машин і магнітофонів.

У цей час діти партеліти вже слухали "Бітлз" і зневажали радянську "попсу". Вдягалися за останньою модою: пальта, сукні та костюми їм шили в закритому ательє "Комунар". Шарфи, джинси та модні светри батьки привозили діточкам з-за кордону.

7 листопада 1970 року. Урочистий парад на Хрещатику. На портретах – політики. Відомі, впливові, знамениті. Вони піклуються про народ, але власні діти частіше бачать їх у телевізорі.

Поки батьки - міністри та секретарі ЦК - на офіційному прийомі, у дітей - молодіжна вечірка. Їх семеро. Усі ледь знайомі.

Олег Семичастний, учасник вечірки:

- Из-за девочек ссорились... Бывали такие вещи...

Одна з версій виникнення сварки – через дівчину. За прихильність лаборантки Люби начебто змагалися двоє: Женя, син секретаря ЦК, та його друзяка – син міністра, Сашко Лук'янов.

Олег Семичастний, учасник вечірки:

- Она, насколько я помню, не красавица была. Ну, симпатичная, но ничего выдающегося.

Згодом усі учасники вечірки розповідали: "Женя випив зайвого і дійшов до сказу". Зазвичай урівноважений студент третього курсу політеху носився кімнатою й усе трощив. Розпочалася бійка. Женя голосно кричав, що зараз візьме карабіна й усіх уб'є. Охолов лише коли поранив склом руку. Її перебинтували носовою хустинкою. Це буде єдиний зразок крові зниклого хлопця.

Геннадій Борисенко, брат зниклого Жені Борисенка:

- Он был, я вам скажу, достаточно уравновешенным. В общении он был коммуникабельный.

Олег Семичастний, учасник вечірки:

- Парень нормальный был, правда он выпил крепко. Очень здорово выпил. Мне даже показалось, что он не мог ходить. Они там продолжали выпивать, потом Женя стал выступать: я секретарь ЦК, я выше всех. Вдруг у него, со слов Саши Лукьянова, возникли какие-то бонапартийские замашки.

Аби не псувати собі все ще святкового настрою, молоді люди "згорнули" вечірку. Насувалася темрява, було вже по десятій вечора. Компанія планувала повернутися до Києва на службовій машині, яку Євгенів батько обіцяв прислати по сина.

Женя зачинив двері дачі і пройшов повз друзів. Його кликали, та він зник у пітьмі. Більше його ніхто й ніколи не бачив. Потенційну змогу вбити мав кожен.

Олег Семичастний, учасник вечірки:

- Подозреваются все, но мы меньше всех, потому что мы ушли до этого. То есть, остались под. подозрением пятеро.

Убивці пощастило. На його користь "зіграла" погода. Коли наступного ранку службовий собака взяв слід, він довів лише до паркана.

Олег Семичастний, учасник вечірки:

- В тот день был снег, мокрый снег, и вот он валил, валил, до следующего дня... и все следы были закрыты.

Наступного ранку після зникнення сина секретаря ЦК КПУ Жені Борисенка правоохоронці знайшли поряд із дачею "вбивчий" доказ. Швейцарський годинник. Він валявся неподалік, на прим`ятій землі.

Олег Семичастний, учасник вечірки:

- Это мне папа подарил...

Батько, Володимир Семичасний, – колишній голова КДБ. Він пишався з того, що врятував життя Микиті Хрущову – Брежнєв пропонував його отруїти. І усунув небайдужого до кукурудзи від влади без фізичних ушкоджень. На подяку Брежнєв "вислав" Семичасного подалі від Москви. До Києва.

У слідства могла виникнути й така версія: Семичасний з дружиною пішли з вечірки раніше. Але він повернувся, чатував на Женю... і вбив. Та підозрювати сина колишнього голови КДБ не наважився ніхто.

Олег Семичастний, учасник вечірки:

- Да, есть улика, которая, к сожалению, не могла объяснить какие-то криминальные возможности. Мои. То есть я не мог этими часами убить или с меня их там сорвали. Они были расстегнуты и лежали.

А трохи пізніше слідство вже мало нове припущення, зручне для всіх: підхмелений Женя Борисенко вийшов з дачі, заблукав, послизнувся, впав і втопився. От тільки чомусь небіжчик так і не виринув. Зазвичай потопельники самі спливають за кілька днів.

Женю Борисенка шукали по всьому Радянському Союзові. Одночасно його бачили скрізь: у Воркуті він продавав огірки на вокзалі, бешкетував у вагоні-ресторані, що мчав з Харкова до Владивостока. Повзли поголоски і в самому Києві.

Геннадій Борисенко, брат зниклого Жені Борисенка:

- Однозначно звучала версия: день-два пройдет - и он вернется. То там его видели, то там его видели, и на Черниговщине его видели...

Провидець Вольф Мессинґ знає все. Так вирішив Євгенів старший брат. На той час пошуки зниклого тривали вже три роки. Славетний чарівник довго розглядав світлину хлопця.

Геннадій Борисенко, брат зниклого Жені Борисенка:

- Он фотографии попросил, мы приготовили, естественно, фотографии. Он посмотрел так внимательно, участливо говорит: "Он жив". За столом во время обеда он говорит: "Он жив".

Тим часом справа зникнення Жені Борисенка остаточно зайшла у глухий кут. Але у родини з'явилася надія на його повернення. Таємницю зникнення Жені Борисенка розкрила вбивця власної дитини.

Минуло ще шість років. Справа зникнення сина секретаря ЦК зрушила з місця зненацька. Неймовірні свідчення дала жінка на рідкісне ім'я Марцелина. Сільська тітка, далека від “еліти”, знала вбивцю в обличчя. Це був її чоловік. Колись регулювальник - вони запізналися просто на перехресті, а нині - капітан міліції Павло Могильний.

Раїса Глинська, підозрювана у справі зникнення Жені Борисенка:

- Она сказала, что мы с Могильным могли убить сына Борисенко.

Чоловік Марцелини, Павло Могильний. Міліційний капітан.

Якось у білявки Раїси вкрали її “Волгу”, Павло автівку знайшов. Він обожнював техніку, а свого авта не мав. Невдовзі вони стали дуже корисні одне одному.

Раїса Глинська, підозрювана у справі зникнення Жені Борисенка:

- Я была женщина заметная. Не только заметная внешне, но и заметная хотя бы потому, что я ездила на своей собственной "Волге". И многие хотели со мной познакомиться.

Чоловік розважався, жінка Марцелина тяжко працювала. Додому поверталася зла й натомлена. У родині її всі зневажали. А надто старша донька Анжела.

Борис Хряпа, слідчий у справі вбивства Анжели Могильної:

- Девочка страдала зрением, и ей не разрешали включать телевизор.

Березневий сніг швидко розтанув. На підлозі утворилася калюжа. Це сталося навесні 1976-го. Одинадцятирічна Анжела повернулася зі школи і присохла до телевізора. Аж раптом – мати...

З матеріалів кримінальної справи: коли Марцелина почала кричати на доньку, та стала звично відгавкуватися. Єдиним бажанням матері було, щоб дочка замовкла.

Згодом на тілі мертвої дівчинки судмедексперти виявили одинадцять ножових ран. Мати була поза підозрою.

Валентина Серпокрилова, полковниця, слідча у справі зникнення Жені Борисенка:

- И только когда Могильный стал пропадать по ночам – у него была любовница, – она стала догадываться, и однажды он собирается, а она спрашивает: "Ты куда идешь?" А он говорит: "Я иду искать убийцу нашей дочери. И пока не найду – не спрашивай меня". А она спокойно мазала лицо кремом, стоя в ночной рубашке и произнесла: "Ее убила я".

Вона "розкололася" майже відразу. Виправдовувала себе. Із задоволенням розповідала: в усьому винен чоловік. Це він налаштовував проти неї дітей, брав хабарі та зберігав удома конфісковану зброю. Зрештою, це саме він збив Женю Борисенка. Так гучна справа про вбивство дівчинки зрушила з місця справу про зникнення хлопця, Жені Борисенка.

Валентина Серпокрилова, полковниця, слідча у справі зникнення Жені Борисенка:

- Когда ее вызвали на допрос, она написала прямо: Могильный ездил, сбили на машине, и машина не его.

Нова версія слідства була така: 7 листопада. Капітан Павло Могильний та бухгалтерка Раїса Глинська вирішили відвідати його батьків. Згадали про свято – заїхали до ресторану. Час промайнув непомітно. Сутеніло. Він був напідпитку і щосили тиснув на газ. Глухий удар вони почули одночасно. Жінка зойкнула...

Валентина Серпокрилова, полковниця, слідча у справі зникнення Жені Борисенка:

- Мы взяли "Волгу" в полное исследование, сняли сидения, и там были небольшие вмятины, в железе, в корпусе. А у "Волги" ведь мощное железо, это же не "Жигули", и не пробито, а именно вмятины. И мы делали соскобы с этих вмятин, а потом сравнивали с разными пулями и с разными пистолетами. Пришли к выводу, что это был пистолет браунинг.

Після свідчень Марцелини "Волгу" Раїси Глинської ретельно дослідили. І знайшли залишки крові на бампері.

Екс-капітан Могильний навіть уявити не міг, що фізики-ядерники за стільки років ідентифікують кров Жені! Окрім цього, в авті знайшли беззаперечні докази вбивства! Дві вм'ятини. Ймовірно, від куль пістолета. Лишалося знайти тіло.

Валентина Серпокрилова, полковниця, слідча у справі зникнення Жені Борисенка:

- Основной постулат Римского права: нет трупа - нет преступления. А у нас трупа не было.

Колишнього офіцера міліції Павла Могильного навряд чи били на допитах. Але хто зна... Бо ж невідомо чому, але в наїзді на Женю Борисенка він зізнався. На той час його вже звинувачували в хабарництві та зловживаннях службовим становищем.

Тим часом пошуки зниклого сина першого секретаря ЦК тривали вже чи не десять років. У слідства є підозрюваний, але немає головного доказу - тіла.

Геннадій Борисенко, брат зниклого Жені Борисенка:

- Вскрывали асфальт и находили там очень много всего. И отец несколько раз на опознание ездил, и все это не подтверждалось. И много людей было найдено.

Раїса Глинська, можливий свідок убивства Жені Борисенка. Молода, приваблива працівниця апарату ЦК та власниця престижної "Волги". Вона спершу все заперечувала. Але згодом "колишнього друга Могильного" здала. В обмін на свободу.

Раїса Глинська, підозрювана у справі зникнення Жені Борисенка:

- Значит, когда я видела, что уже все, уже я сижу 7 месяцев, и мне показывают документ, что еще Брежнев продлит мне на 3 месяца. Я решила, что я умру. И вот я стала рассказывать генералу Кулиничу сказку. Что так и так, мы ехали с Могильным. У меня уже все документы были, и я же все знала. Мы ехали около забора дачи, государственной дачи, и еще был у них нюанс. Я сама видела на государственных дачах, когда работала в центральном аппарате. Они об этом знали. И я знала, где ворота и что я видела. И я стала рассказывать сказку. Такую, какую они хотели слышать. Все, как они говорили, что я испугалась, что я встала, что я вышла из машины, пошла в город. А что делал Могильный - я не знаю.

З матеріалів кримінальної справи відомо: коли Павло Могильний збив Женю Борисенка біля урядової дачі, він втягнув тіло в машину. Поїхав до озера... Глибина води в ньому була десь із метр. Витягнув тіло, як додаткову вагу використав цеглину. Сховав "кінці" в воду... Не відкидають, що Женя Борисенко на той час був ще живий.

Валентина Серпокрилова, полковниця, слідча у справі зникнення Жені Борисенка:

- Я отвечу его словами, как он сказал, почему не отвез в "скорую" и так далее, он говорит: "Когда он пришел в себя, пытался приподняться и сказал: "Я сын Борисенко, отвези меня домой". Я резко ударил по тормозам и понял, что все. Это все: карьера, жизнь, все..."

Раїса Глинська, підозрювана у справі зникнення Жені Борисенка:

- И после того, как он отсидел 5 лет, он пришел ко мне домой и стал рассказывать, как над ним издевались, как его подвешивали ногами к потолку, как его били по почкам. И я, конечно, сейчас считаю, что я поступила даже подло. Я сказала: "Знаешь, что, Павел, я не хочу тебя знать. Я знаю, что такое милиция. Я знаю, что такое продажные менты. Я знаю методы их работы. Как они с тобой расправились – это не мое дело. Но как ты мог, чтобы моя семья пострадала безвинно? Я опозорена, и ты не пришел просить у меня прощения за это, а пришел ко мне жаловаться. И так мы с ним расстались. Говорят, что он умер, я уже знаю, что он умер."

Так "непросте" походження сина першого секретаря ЦК КПУ коштувало йому життя. Не мав би відомого батька - був би живий.

Секретар ЦК КПУ Микола Борисенко після зникнення сина став членом Політбюро ЦК. Помер 1980-го, до останнього сподівався: таємницю зникнення сина розгадають.

Загадковим у справі було все. Навіть кількість учасників. За даними кримінальної справи, на вечірці їх було семеро. Але якщо Семичастний з дружиною пішли раніше, а Женя Борисенко зник, їх мало б лишитися четверо. Тоді чому свідок події, інженер авіації, так погано рахує?

Олег Семичастний, учасник вечірки:

- Подозреваются пятеро.

А хто ж п'ятий? Ще у сімдесятих, коли чутки про випадок на "елітній" дачі щодня приростали жахливими деталями, народ пліткував: "Це Валерій Щербицький був там і вбив Женю Борисенка".

Тетяна Олександрова, подруга Валерія Щербицького:

- Он не был жадным человеком, он угощал всех. И он был доброй души человек. Но он был псих. Он очень часто срывался. Если он не пил, значит он кололся, если не кололся, значит курил. И значит, если этого не было, это доходило до истерики. И вплоть до того, у него портилось настроение, начинался депрессионный настрой. Он начинал с кем-то ругаться. Или доходило дело до драки.

Уже за два роки після зникнення Жені Борисенка Володимир Щербицький – перша особа в країні. У нього є влада захистити й себе, й сина.

Генадій Борисенко, брат зниклого Жені Борисенка:

- Это был бы особый случай, если бы Валера туда приехал. Валера Щербицкий – это совершенно другой круг.

Олена Щербицька, вдова Валерія Щербицького:

- Дело в том, что Валера вообще старался избегать общения, так сказать, с детьми членов Политбюро. Причиной этого послужили события 61-го года.

Насправді це сталося шістдесят третього. Микита Хрущов "випестив" чергову реформу: розподіл партії на сільську та міську. Володимир Щербицький необережно висловився проти. Як наслідок - його звільнили з посади й відправили подалі зі столиці. Керувати Дніпропетровським обкомом партії. Опалу родина переживала тяжко: у батька - інфаркт, у сина – серцева травма.

Олена Щербицька, вдова Валерія Щербицького:

- Естественно, пока жили в Киеве, Валерий подружился со многим детьми. И произошел такой случай. Самый близкий его друг, не буду называть его фамилию, когда Валерий уже уехал в Днепропетровск, он оттуда позвонил ему спросить, как дела и так далее. На что тот ответил: "Больше мне никогда не звони". А Валере тогда было 16 лет, то есть молодой человек, и для него, очевидно, это было настолько больно и обидно. Для Валеры остался след на всю жизнь.

На перший погляд дитинство нащадків партеліти було звичайним. Валерій Щербицький одягався не краще за інших, разом з класом ходив у походи. На далекому Байкалі їв консерви та ночував у наметі. Зовні був як усі. Але тільки зовні...

Ірина Новобранцева, учителька Валерія Щербицького:

- Во время перемены спускаются все ребята в столовую покушать. И Валерий спускается в столовую и так как и все ученики, обедает там, кушает на перемене. Да еще дома хвастается, что в школе котлеты вкуснее, чем дома.

Леонід Кравчук, президент України (1991-1994):

- До мене приходили вчителі, до мене приходили батьки, які ділилися своїми спостереженнями. І одне зі спостережень було в тому, що не можна було робити зауваження дітям секретарів ЦК, членів Політбюро. Тому що дитина може поскаржитися батькові, а батьки бувають різні. Розумієте.

Мати Валерія Щербицького - вчителька російської мови та літератури в його ж школі. Поняття "першої леді" в той час не існувало. Володимир Щербицький навіть у театрі – один, без дружини. Він вважав: "Жінці не місце на урядових заходах". А син син навіть футбол дивився окремо. Віп-ложа – не для родичів. У цьому Володимир Щербицький був непохитний.

Олена Щербицька, вдова Валерія Щербицького:

- Единственное, когда наши забивали гол, то Валера, так сказать, позволял себе повернуться и помахать папе ручкой.

У той час футболісти вже стали особливою кастою. Ними опікувався "сам" перший секретар ЦК: вони виїздили за кордон, отримували квартири, машини і грошові премії за перемогу. Дружити з ними престижно, бо потрапити в це "закрите" коло надто складно.

Олена Щербицька, вдова Валерія Щербицького:

- О, футболисты, футболисты, это лучшие наши друзья были...

Олена – друга дружина Валерія. Першу – Мілу – він відбив у футболіста Поркуяна. Той шлюб протримався недовго. Дружба з гравцями київського "Динамо" тривала все життя. Коли Валера зникав, його шукали серед футболістів.

Йожеф Сабо, півзахисник "Динамо", Київ:

- У него своей машины не было, а если была он не ездил, его возили. Но он почему-то все время хотел улизнуть. Но вы же понимаете, что он один не мог ходить и ездить. И он всегда хотел улизнуть, чтобы никого не было, в общем-то, чтобы не приезжали за ним.

У цей час молодшому Щербицькому вже тридцять. Він - кандидат технічних наук, в інституті Патона керує відділом. Коли б не батько – був би як усі.

Олег Семичастний, учасник вечірки:

- А тогда Валера Щербицкий считался принцем.

Йожеф Сабо, півзахисник "Динамо", Київ:

- Но, к сожалению, у него были другие друзья, которые в общем-то затягивали его не туда, куда нужно. То давали подкурить и еще чего-то там такого.

Офіційно в Радянському Союзі наркоманів не було. Насправді їх вистачало. Бо наркотики продавали вільно в аптеці. Щоб зробити "дозу", досить було змішати кілька препаратів.

Тетяна Олександрова, подруга Валерія Щербицького:

- В то время в любой аптеке были, как их тогда называли "Джеф" - беленькая и черная. По-моему, это с маком. Мак рос везде. Никто его не выкашивал, и у каждой бабушки был мак. И мак рос на любом поле. Также больше баловались "Джефом". Это значит эфедрин. Смесь эфедрина, марганца и, по-моему, уксуса. 40 на 40 разводили, я с этим не сталкивалась. Когда меня спрашивают: "Откуда ты все знаешь?" Я говорю: "Друзья у меня такие были".

Зазвичай за сином "першого" наглядали батькові помічники.

Йожеф Сабо, півзахисник "Динамо", Київ:

- По-моему, Константин Константинович Продан, который непосредственно отвечал за Валеру, несколько раз мне звонил: "Ты не знаешь где Валера? Куда он пропал?" А он пропадал и не показывался нигде. Но его, конечно, искали по всему городу.

У середині вісімдесятих їм усім не до його забавок. В Україні - чорнобильська катастрофа. А за чотири дні після вибуху - першотравнева демонстрація. Володимир Щербицький благає "центр" скасувати марш трудящих. Та Михайло Горбачов непохитний. Сперечатися з "центром" Щербицький не став. Та "мовчання" підкосило його здоров'я.

Олена Щербицька, вдова Валерія Щербицького:

- Был такой момент перед свадьбой. Он меня спросил: "Когда ты выйдешь замуж, какую ты фамилию возьмешь?" Я говорю: "Если можно, то Вашу возьму". А это был 1987 год, и уже тогда он чувствовал какие-то перемены в обществе. Он говорит: "Может быть, подумаешь, может быть, тебе не стоит, смотри, чтобы тебе в жизни потом не мешало". Вы знаете, как в воду глядел.

Валерій Щербицький. Розлучений, заможний і привабливий, знову втратив голову від кохання. Була середина вісімдесятих. Вони знайомі кілька тижнів. І такий пасаж! Вона – школярка. А йому вже сорок.

Олена Щербицька, вдова Валерія Щербицького:

- Как раз это были летние каникулы, и мама устроила меня на работу. Спросил, чем занимаюсь? - Работаю. Но, естественно, подумал, что я взрослая, так сказать, мадам. Ну а потом, когда пришло время и наступило первое сентября, то я чего-то не успела переодеться и пришла на встречу в школьном переднике и в школьной форме. Но в общем можно себе представить реакцию взрослого человека. Он говорит: "Наша с тобой дружба будет стоить мне парт-билета".

Партквиток на стіл – у ліпшому випадку. За "розбещення" неповнолітньої в той час молодшому Щербицькому загрожувало до восьми років в'язниці. Але КДБ, як завжди, на боці партеліти.

Тетяна Олександрова, подруга Валерія Щербицького:

- Даже сама эта милиция, это весь Ленинский район, они практически всех нас в лицо знали. Нас никогда не ругали. И если где-то кому-то что-то не так, то просто нас завозили домой родителям. Их бобик - это была наша развозка. "Бобик" развозил всех по домам. "Вороночек" серенький. Всех развозили. Катали нас еще потом, пока мы немножко протрезвеем, по Киеву, чтобы родители не сильно ругали.

"Виховувати" вже дорослого сина немає часу. Та й не вистачає сил. Початок дев'яностих, керманича України звинувачують в усіх гріхах. Навіть пароплав "Адмірал Нахімов" не затонув, судно зумисне потопили. Мовляв, на облавку був компромат на Щербицького. Розчарувавшись у перебудові, він пішов у відставку. Його і далі цькують у пресі. Не витримало серце. Він помер.

Олена Щербицька, вдова Валерія Щербицького:

- Смерть отца для него было потрясением. Он рыдал просто. Рыдал, как мальчишка. И каждое утро как ритуал у него был: он спать не мог, он ехал на Бессарабку, покупал цветы, ставил у портрета отца и сидел. Буквально часами смотрел. О чем он думал - я не знаю.

Усього на рік син пережив "можновладного" батька. Народження сина від молодої дружини хвилювало кров, але здоров'я надірване. За ним припинили "наглядати", оточення значно порідшало. Життя втрачало сенс.

Він помер молодим - у сорок шість.

Олена Щербицька, вдова Валерія Щербицького:

- В это время я была дома одна, позвонили в дверь. Под домом стояла желтая машина, наверное, "копейка", то есть, он ехал домой и ему, видимо, в машине стало плохо. Когда я открыла дверь, я попросила водителя: "Вы, пожалуйста, не трогайте его". Пошла вызывать "скорую", вышла, а водитель выбросил его с машины, бросил под подъезд и уехал…

"Ім'ям Української Радянської Соціалістичної Республіки від 4 вересня 1991 року. Зважаючи на виняткову небезпеку, яку представляє Іванов Олександр для суспільства, призначити йому виняткову кару".

Початок дев'яностих. Українську партеліту сколихнув новий кримінальний скандал. У власній оселі вбито сина відомого політика Івана Плюща.

Справою опікуються найліпші. Слідство триває три місяці. Злочинця затримано. Але доказів замало.
 
16 липня 1990 року. Верховна Рада затверджує "Декларацію про суверенітет України". Веде засідання Іван Степанович Плющ. Політик зі стажем, 1991-го Іван Плющ - людина з "першого" ешелону влади. Він – заступник голови Верховної Ради.

На той час про особисту трагедію знає лише найближче оточення.

Леонід Кравчук, президент України (1991-1994):

- Я пам'ятаю батька в той час. Іван Степанович почорнів. Я з ним працював, я його бачив кожний день. Він виявився людиною великої волі по відношенню до того випадку та тієї трагедії, яка сталася. Це був один-єдиний син.

На час убивства Вадимові Плющеві було лише двадцять дев'ять. Він - дипломований перекладач. Плавав за кордон на пароплаві, згодом працював у "Інтуристі".

Початок дев'яностих. В Україні – дефіцит товарів. Немає горілки, одягу, взяття. Люди масово виїздять за кордон. Звідти привозять товари, перепродують, і наживають скарб. Вадим Плющ заходиться коло комерції. Зі свідчень очевидців відомо: щодня у Вадима Плюща при собі кількасот доларів. А вдома могли бути й тисячі....

Людмила Іванова, мати засудженого за вбивство Вадима Плюща:

- Он скупал вещи в магазинах, обувь. Все товары, приезжал, как хозяин Украины, и все, все опустошал. И они вдвоем продавали.

Вадим Плющ жив окремо від батьків. У квітні 1991 його знайшли мертвим у власній квартирі. На тілі судмедексперти нарахували 94 рани. Від рапіри та сокири.

В Україні справа про вбивство Вадима Плюща відразу стало резонансною. За перебігом слідства наглядали найвищі інстанції. Тривало воно короткі три місяці. Підозрюваного знайшли швидко. Вадим Плющ та Олександр Іванов були знайомі вже років шість.

Олександр Іванов - син шанованого фрезерувальника з заводу "Арсенал", Вадим Плющ – син відомого політика. Зустрічаються щодня. Мати друзів "з народу" дуже зручно: вони завжди раді прислужитися.

У дев'яностих на заправках – величезний натовп. Зі свідчень очевидців відомо: Іванов чергу займає, Вадим Плющ приїздить пізніше й авто заправляє.

Зі свого боку Сашко Іванов інколи позичав у Плюща гроші. Вадим не проти. Боржник пише розписку і отримує купони, долари чи німецькі марки....

Розписка: "Я, Іванов Олександр, позичив у Вадима Плюща три тисячі карбованців… У разі неповернення боргу зобов`язуюсь віддати свій телевізор "Електрон".

Людмила Іванова, мати засудженного за вбивство Вадима Плюща:

- У моего мужа было воспаление легких, и когда я вместе с ним лежала в больнице, мне невестка позвонила, что Шура заложил в ломбард мое кольцо и золотые часы, я моментально приехала домой, я ему сказала: "Сынок, объясни мне, что с тобой случилось?" И он рассказал, что начал играть в автоматы, очень много денег проиграл.

Перші гальні автомати з`явилися в столичних готелях. 27-річного Іванова нова забавка засмоктала миттю. Він грав, грав. І лишався без грошей. Уже за півроку був винен усьому Києву. 50 тисяч купонів.

Пляшка горілки 1991-го коштує 12 купонів, а один долар – 22. Якщо "перерахувати" борг Іванова на "підпільні" зелені, його борг складав усього 2200 доларів. Велика сума на той час.

Людмила Іванова, мати засудженного за вбивство Вадима Плюща:

- Мы решили, чтобы Шура занимался грачеванием. Вот. И все, что он будет зарабатывать, - он составил список, кому он сколько должен, - он будет передавать моему старшему сыну, и старший сын будет отвозить эти все долги.

Офіційно Сашко Іванов вже рік як безробітний. На заводі затримували зарплатню. Він звільнився. "Гракування" приносило прибуток, але грошей все одно не вистачало. У слідства для затриманого Іванова є мотив: усім винен.

З матеріалів кримінальної справи картина злочину така: Сашко Іванов планував убивство Плюща заздалегідь. Вони зустрілися як друзі... Та Плющ нагадав про борг. Ста німецьких марок та двох тисяч карбованців Іванов не мав. Розпочалася сварка, згодом бійка. Вадим Плющ схопився за рапіру, Іванов – за сокиру. Ринула кров...

Людмила Іванова, мати засудженного за вбивство Вадима Плюща:

- Вадим занимался постоянно карате, этой рапирой, он как циркач манипулировал, а мой сын, когда проводили эксперимент показательный, он даже не мог удержать эту саблю, эту рапиру. Она настолько была тяжелая, надо было научиться ею управлять, чтобы колоть эти раны, как ему приписывали...

У в'язниці Іванов напише дружині в листі: "Взяти злочин на себе вмовили правоохоронці". Казали: "вишки" не буде, а винних знайдуть. І насправді, усе було так: він приїхав до Плюща. Двері були відчинені. Хтось сказав: "Заходь". За мить Іванова схопили за комір. Він влетів у кімнату... На когось упав. Розплющив очі - лежить поруч із мертвим Вадимом Плющем. Коли повернувся – побачив незнайомця в чорному одязі. Іванова охопив жах.

Людмила Іванова, мати засудженного за вбивство Вадима Плюща:

- Его, понимаете, кололи психотропными веществами. Он был какой-то невменяемый, когда мой старший сын ходил к нему на свидания, вообще смотрел ему в лицо, у него какие-то были блуждающие глаза, ему там в СИЗО все сочувствовали. И начальник тюрьмы, и врач, и все эти контролеры, которые знали, что он без вины виноватый. Сидит и мучается в одиночной камере...

З матеріалів справи відомо: знаряддя вбивства злодій начебто скинув у воду. Згодом норці марно шукали доказ у воді. Вода поховала його назавжди.

У квартирі Плюща не знайдено жодного відбитка пальців Іванова. Чи був він у рукавичках – не з'ясовано. Натомість є купа відбитків незнайомих слідству осіб.

Іван Плющ тяжко переживав смерть єдиного сина. Одружився вдруге. Виховує дванадцятирічну доньку Домініку.

Мати Вадима Плюща після смерті сина стала черницею. Якийсь час жила в монастирі. Тепер самотньо в Києві. Від інтерв'ю - відмовляється.

Після суду її син просидів у в'язниці рік і три місяці, очікуючи на вирок.

Людмила Іванова, мати засудженого за вбивство Вадима Плюща:

- Я была уверена, что это не он. На 100%. Шура мой не мог. Вот по натуре он не мог этого сделать.

Леонід Кравчук, президент України (1991-1994):

- Рішення було таке, яке я підписав. І звичайно, я міг і змінити це рішення, право президента таке є. У мене не було аргументів відмовити, помилувати. Не було аргументів. Був один аргумент - навіщо ще одна смерть? Але якщо стати на таку дорогу, тоді такі, які можуть вбивати, їх може стати ще більше. Тому це має бути не тільки смерть. Смерть, як повчальний крок з боку влади, за те, щоб бажаючих вбивати ставало якомога менше.

Матір Сашка Іванова живе надією, що її сина реабілітують. І знайдуть убивць Вадима Плюща.

Справу Женю Борисенка не закрито досі. Минуло 38 років. Ані тіла, ані винних.

Прізвище Валерія Щербицького перейшло до двох його синів. Вони ним пишаються.

Марцеліна Могильна за вбивство доньки отримала "по повній" і відсиділа 15 років. Ймовірно, досі жива.

Павло Могильний "отримав" 11 років за хабарництво. Звільнився достроково. Помер від хвороби.