Діти війни: які спогади розповідають полонені концтаборів? [ Редагувати ]

Хоч би як ставилися українці до тієї війни, те, що вона скалічила мільйони доль, - беззаперечний факт для всіх. Через пекло бойових дій і концтаборів пройшли навіть діти. Далі - історія українки, яка вижила в Аушвіці. Анастасію Гулей війна застала, коли їй було лише 15. Два роки дівчина провела в концтаборах. Нині їй 95. Своїми спогадами вона поділилася з моїми колегами.

Анастасія Василівна тримає в руках книжку. У ній - історії українських і німецьких дітей війни. Зібрати 29 біографій в одну книгу - була її ідея. Вона й сама пройшла пекло німецьких концтаборів молодою дівчиною. Війна застала її в 9 класі.

Братів забрали на фронт, а її, у 43, коли їй було 17, - вивезли в Німеччину. Дві спроби втечи - перша з Пирятина, куди їх доправили із села, друга - вже з Катовіце, де під наглядом німців молоді дівчата розвантажували вагони. Втекти звідти допоміг випадок - сильна злива і дуже красивий француз.

Всі коло нього зійшлись і дивляться і охрана рота роззявила, а ми друг друга в бока, пашлі. і вийшли з майстерні.

10 днів важкої дороги, переховувань, і здавалось - ось уже кордон з Україною - рукою подати. Та жінок спіймали. Потім в'язниця, гестапівська тюрма і Освенцим.

Анастасія Гулей, колишня ув'язнена концтаборів Аушвіц, Берген-Бельзен, голова Української організації борців антифашистського опору:

Оділи полосате. Постригли і третя процедура номер викували на руці. він зараза і не линяє і нікуди не дівається. Забрали твій облік, забрали одежу, оставили номер - забудь як тебе звать, як твоє прізвище, ти вже не людина, ти аюзвешн.. всьо.

Найстрашніші моменти Анастасія Василівна згадує зі сльозами на очах.

Анастасія Гулей, колишня ув'язнена концтаборів Аушвіц, Берген-Бельзен, голова Української організації борців антифашистського опору:

Щодня, стоїш отут за проволкою і наблюдаєш ідуть люди в крематорій і хочеться крикнуть - та не йдіть так як вівці покорно, без ніякого сопротівлєнія. ідуть, ідуть, і з дітками. ви ж ідете на смерть. І з цих крематоріїв, із труб іде дим червоно-чорний і вонь - горить людське мясо.

Восени 44 Анастасію та ще кількох бранок із концтабору направили працювати на полі.

Анастасія Гулей, колишня ув'язнена концтаборів Аушвіц, Берген-Бельзен, голова Української організації борців антифашистського опору:

Привозять нам міндобриво - розсівать по полю. мішки такі великі біли. Воно коле в руки, щось колюче. Дивимось, а це прах, це кісточки недогорівші. Це нам привезли з крематорію оцю золу розсівати.

Та на початку 45-го, менше ніж за місяць до визволення Освенцима, в'язнів Аушвіцу погнали в Німеччину. Змарнілих від голоду і жахливої дороги жінок доправили в інший табір - Берген-Бельзен. Забрали все, навіть прогнилі матраци. І 4 дні морили голодом. Потім почали годувати раз на день баландою. Пізніше - просто давали шматки брукви. А в останні дні неволі отруювали все і їжу, і воду.

Коло барака куча трупів росте, росте. Їх не палять, не ховають. Складають під бараком, дівчат виносять, виносять із барака. Я не можу забуть. Я хочу забуть і не можу.

Тиф, жовтяниця, голод. Та Анастасія Василівна все ж дочекалася волі. У квітні 45-го.

Вивели мене 15-го, а по землі трупов, кромє тієї кучі, я думала откуда набралося - нападало трупів як мух. І мене шатнуло назад. Думаю, я вихожу, а вони? А вони ж лишаються навсігда..

Додому дівчина дісталась аж у серпні. З боєм вдалось все-таки потрапити у школу, в 10 клас - допоміг молодший брат. Потім інститут, сім'я, робота. Та спогади, навіть після довгих років не зникають. Уперше Анастасія Гулей повернулась в Аушвіц-Біркенау, вже у музей через 50 років.

Ми стали обідать там із сотрудніками, а це ну хай 100 метрів, 100 метрів од того барака, де я подихала з голоду, а щас сижу з сотрудніками, тут їмо все, п'ємо. Давило, отак от давило. Було страшно. Ми з Зіною тоді були. Ми обнялися з нею. плакали... Дитинство в яке не хочеться повертатись...