Минулого березня у Запоріжжі щодоби зустрічали нових переселенців: водії та волонтери поділилися спогадами [ Редагувати ]

Через війну, яку розв'язала росія, мільйони українців змушені були залишити рідний дім. Із тимчасово окупованих територій за день виїжджали тисячі людей. 

Минулого березня у Запоріжжі щодоби зустрічали нових переселенців, формували евакуаційні колони. Десятки автобусів везли гуманітарку та їхали рятувати людей. Своїми спогадами про те, як тривала евакуація, водії та волонтери поділилися з Інною Гогой.

Евакуаційні автобуси, обстріляні легковики та вантажівки, повні пасажирів. Рятуючись від "руського міра", рік тому люди масово їхали у Запоріжжя. Для кожного з них прифронтове місто стало центром підтримки та опори. 

Хотілося корисним бути для країни, вивезти людей.

Запорізькі водії стали тими, хто допомагав рятувати людей з окупації. За їхніми плечима - поїздки у Бердянськ, Мангуш та Маріуполь. Пану Володимиру вдалося навіть дістатися "Азовсталі". Втім, забрати звідти маріупольців окупанти так і не дозволили. 

Володимир, водій автобуса:

Когда мы шли с Мариуполя порожняком, это было дуже-дуже горько и обидно то, що ми проїхали, ну грубо говоря 900 кілометрів і ішли назад порожняком.

Кожна евакуаційна поїздка - це окрема історія. І завжди небезпечна. Дорога з одного міста до іншого, яка до війни займала години, тривала по кілька діб. Окупанти могли днями тримати людей на блок-постах, відкривати вогонь по евакуаційнх колонах. Одного разу Максима та його колег так звані днрівці дві доби протримали у підвалі. 

Максим, водій автобуса:

Зайшли, роздягали, провіряли, відібрали там шнурки, позрізали там ремні, позабірали і спустили вниз на 2 етажа, як-то кажуть кімната неприємна.

За таких умов кожне вдале завершення евакуації та кожне врятоване життя - щоразу маленька перемога. Водії кажуть, раділи, коли їхні автобуси були повні пасажирів. До Запоріжжя люди приїжджали виснажені, налякані та розгублені. Усіх біженців зустрічали у спеціальному хабі. Його роботу налагодили на початку березня. У центрі переселенці могли поїсти, трохи перепочити, отримати гуманітарку та допомогу від медиків.

Олексій Савицький, координатор хабу:

Спочатку ті, що їхали, коли заходили колони, майже не було вцілілих автівок, не було, люди приїжджали з пораненнями, їм робили тампонування, доставали осколки, тобто викликали швидкі. 

Волонтерка Інна Лук'янова разом зі своєю командою працювала у хабі з перших днів. Згадує, за добу в центр приїжджали тисячі машин. Інколи доводилося працювати до пізньої ночі, а зранку повертатися знову. Втім, такий напружений графік рятував і самих волонтерів.

Інна Лук'янова, волонтерка:

Важко було, важко фізично, важко психологічно, але я думаю, якби я нічого не робила, мені було б іще важче. Ми допомагали дітям, ми допомагали людям, чим могли, тобто дитяче харчування, білизна, іноді люди приїжджали і в капцях, і ніякої гігієни з собою не було.

Інна каже, найважче було чути розповіді про те, що пережили люди.

Інна Лук'янова, волонтерка:

Пам'ятаю хлопчика Іванка, який приїхав. То він розповідав таке, що вони були в подвалі, тато іноді виходив десь шукав їжу і воду, десь у них в якийсь час померла бабуся вже і вони там десь у подвалі її і поховали. І це дитина розказувала.

За рік Запоріжжя зустріло сотні тисяч переселенців. Дехто залишився у місті, і теж почав волонтерити. Такі люди більше за інших розуміли усі емоції та біль, що відчувають ті, хто рятується від війни.

Геннадій, волонтер:

Співчуваєш, розумієш, сам хвилюєшся теж. Те, що я переживав, теж в моїх очах оно стояло. Дуже важко, окупація, пережити окупацію, це майже та ж сама буцегарня можна сказати. Там неможливо було кожну ніч, кожен день автоматні черги, людей похищали, людей вбивали.

Юлій, аби врятуватися, на мопеді здолав більше як сто сімдесят кілометрів з Бердянська до Запоріжжя. А потім і сам допомагав евакуйовувати людей. Інколи виїжджати за ними доводилось на тому ж мопеді. 

Юлій, волонтер:

Я на мопеде только под Мариуполь ездил и собирал, вот я с Бердянска выезжаю и погнал на Мариупольскую трассу, а там огромное количество людей просто пешком шли. Вот я брал с собой якусь жіночку і ребенка. У меня ребенок становился вперед ноги, жиночку сзади садил и вот таким образом я их вывозил до Бердянска, а с Бердянска там по крайней мере на тот момент были выезды.

Нині Юлій допомагає українцям виїхати із Запоріжжя до більш безпечних місць. Чоловік мріє, що скоро зможе повернутися у рідний Бердянськ. Каже, там довелося залишити усе, що любив. 

Зараз у волонтерському центрі для переселенців не велелюдно. Вже кілька місяців окупанти не пропускають людей через блокпост у Василівці. Втім, хаб все одно працює. Сюди звертаються по допомогу з житлом, документами чи ліками.