Герої: історія солдата, що воював 9 років, втратив ноги, але не втратив душу (відео) [ Редагувати ]
Наші воїни сильні, незламні, нескорені! Черговим підтвердженням є наша наступна історія. Віктор Ковбаса 9 років прослужив на фронті, пройшов шлях від солдата і до командира зенітно-артилерійського взводу. Чоловік брав участь у найзапекліших боях у Бахмуті, в одному з них і потрапив під ворожу міну. Втратив ноги, але не силу духу. Ольга Лучек познайомилася з героєм.
Бахмут. Спустошений та понівечений ворогом - про нього кажуть "місто-фортеця". Не тому, що там високі міцні мури та глибокі рви.
Захист Бахмуту - це українські воїни. Хоробрі та незламні. Це вони - надійніше за будь-які стіни - місяцями стримували ворожу навалу. Ризикуючи власним життям.
Віктор Ковбаса, командир зенітно-артилерійського взводу 57 бригади:
Здаватися ніколи не треба, життя продовжується!
Віктор Ковбаса. На війні - 9 років. Спочатку - солдат, нині - командир зенітно-артилерійського взводу. Ми зустрілися з ним у Чернівцях. У лікарні. Військовослужбовець - на реабілітації. Десь на вулицях Бахмута йому під ноги прилетіла ворожа міна. Він втратив ноги, але не силу духу.
Ми заходимо до палати, де всі - військовослужбовці. Всі - поранені. Та тут ніхто не стогне, ще у коридорі ми почули сміх. Ми багато сміятимемося під час зйомки. Так, наче всі вони зі сталі і взагалі не відчувають болю.
На ліжку, найближче до дверей - 46-річний Віктор. Сьогодні в нього особливий день. Лікарі дозволили вперше стати на ноги. Але то буде згодом. Поки що ми знайомимося. Віктор розповідає про будні війни. Про своїх бійців, чиє життя для командира завжди було пріоритетом.
Віктор Ковбаса, командир зенітно-артилерійського взводу 57 окремої мотопіхотної бригади:
Найважча - це робота з особовим складом, починати команди віддавати, накази бувають різні, і ти повинен віддати цей наказ людині, а це само важке, власним прикладом ти повинен все, взять навіть ту лопату, починати з особовим складом окопуватися, ну а далі йдеш роботаєш з документами, картами, це війна і тут немає такого як прогуляв чи відпочив, нема роботи - йдеш і копаєш зі своїми побратимами.
Віктор згадує 2014-й рік, коли росія пішла на нас війною. Він - батько чотирьох дітей - просто прокинувся серед ночі, зібрав речі й тихо пішов, не сказавши рідним ні слова.
Віктор Ковбаса, командир зенітно-артилерійського взводу 57 бригади:
Нагрядала війна, хто піде їх защищать кум чи сусід, це ж моя сім'я, прийняв рішення, що іду, втіхаря втік.
У перших же боях Віктор зрозумів: на війні найважливіше цінувати тих, хто поруч. Навіть зараз, на лікарняному ліжку, він стежить за життям його бригади. Переживає за кожен бій.
Віктор Ковбаса, командир зенітно-артилерійського взводу 57 бригади:
Старався, щоб люди хотіли зі мною працювати, коли боєць підходив з іншого підрозділу і просився до мене, а в мене вже був заповнений штат весь, звичайно це було приємно, старався, щоб людям було комфортно служити зі мною, ну і звичайно, за це в них требував, щоб вони виконували свої обов'язки.
Можливо, саме завдяки такому ставленню до побратимів, а ще завдяки неабияким успіхам проведених ним воєнних операцій, Віктор став командиром взводу.
Лютий 2022-го року. Початок повномасштабного вторгнення росії. Підрозділ Віктора боронить Лисичанськ. У районі селища Кримське забезпечує протиповітряну оборону позицій українських бійців. Вже тоді росіянам дали зрозуміти - ми будемо битися за рідну землю до останнього.
Віктор Ковбаса, командир зенітно-артилерійського взводу 57 бригади:
Ми виконали свою функцію, відігнали ворожу авіацію від позицій наших підрозділів, і вони вже здалеку, їхня авіація часто по своїм позиціям працювала і ми такі думаєм, а може їх і не трогать зовсім, хай далі працюють (сміється). Вони були налякані, вони думали у нас немає професіоналів, нема цих військ, а ми були на своєму місці.
Дисципліна і порядок. Ось що найголовніше на фронті - переконаний командир взводу. А ще - взаємоповага та підтримка. Віктор показує нам відео, де сам сідає за кермо, вирушаючи з підрозділом виконувати чергову бойову задачу.
Віктор Ковбаса, командир зенітно-артилерійського взводу 57 бригади:
Професіоналізм водія - це залог успіху завдання, і життя особового складу, до водіїв я відносився максимально суворо, максимально з них требував.
А ось іще одне відео. Воно зняте рік тому, але немов з іншого життя, каже Віктор. Відпустка. Він удома. Зробив рідним сюрприз. Усе це було ще до поранення.
7 січня 23-го. Російські війська намагаються за будь-яку ціну захопити Бахмут. Запеклий бій. Віктор отримує важке поранення. Йому просто під ноги прилітає ворожа міна…
Шок і біль! Віктора терміново евакуюють. Але дорогою він думає не про поранення…
Віктор Ковбаса, командир зенітно-артилерійського взводу 57 бригади:
Щоб не потерять автомат, щоб він десь не загубився, неприємно буде - командир взвода потеряв свій автомат, і по дорозі давав вказівки, це було на якомусь адреналіні, назначив старшого, і щоб як буде ротація, щоб той старший зібрав всіх хлопців, щоб ніхто не потерявся.
А це його електромобіль - жартує Віктор. Побратими надіслали у подарунок командиру. Електричний візок, за допомогою якого він пересувався кілька місяців. Та, як і кожен у цій палаті, мріє стати на ноги.
Сергій, побратим Віктора:
Зараз ми як сім'я. Ми завжди друг друга підтримуємо, допомагаємо, наприклад, я вже на протезі більш краще ходжу, він мене питає - чи боліло тебе, наприклад, в коліні, кажу, да Вітя, у коліні буде болить, тиждень-два це полюбе, ти там розходишся і все буде добре.
Сьогодні у Віктора - важливий день. Лікарі обіцяли вперше поставити на ноги. Час іти до реабілітаційної кімнати.
Це ще первинний протез, наступний вже йде більш удобний вкладиш, так, зараз трохи посидимо, хай ноги звикнуть, заб'ємо їх туда, відчуття ніби від тісної обуви (встає на ноги) зараз сядуть на своє місце.
Хвилюючий момент. На наших очах Віктор робить перші кроки.
- Тепер я мобільний. - Пробуйте маленькі кроки, спинку рівно. - Реабілітолог у нас стоїть збоку і дивиться за нашою ходою, щоб не горбився, з п'ятки на носок, вчитися ходить треба правильно, розвертатися правильно, йдемо головою, під ноги не дивимось. Ох, трошки заморилися, треба присісти.
Віктор Ковбаса, командир зенітно-артилерійського взводу 57 бригади:
Реабілітацію ми розпочинали ще до протезів, ми задіювали весь спектр залу, від тренажерів до віджимання, хода - це не лише ноги, рухається весь апарат, і спину розробляли, прес, верхні кінцівки. Як влитий став, результат є.
Під час процедур Віктор - як справжній боєць - себе не жаліє.
Марія Баланюк, фізичний терапевт:
Віктор Михайлович у нас молодець, дуже старається, все виконує, всі вправи, коли ми підготовлювали до протезів, всьо виконував, молодець, тепер він став на протези, також ми старанно працюємо над цим і ми надіємося, що у нас все вийде, і Віктор Михайлович піде у нас без брусів, без паличок, самостійно.
Кожен крок дається нелегко, але наш герой розуміє - це перші кроки до його нового життя.
Віктор Ковбаса, командир зенітно-артилерійського взводу 57 бригади:
Плани є і вони доволі такі непогані, будемо їх реалізовувати, я вже розумію, що як воєнний я вже не згоджуся.. шкода…буду вже підтримувати нашу країну з тилу. Візьму дружину і підемо в кінотеатр.
Дружина завжди на зв'язку. І завжди підтримує. От і під час нашого інтерв'ю - телефонує дізнатися, як там її герой.
Даша зізнається - чоловік завжди її надійна опора. Навіть коли йому самому доля підкидає складні випробування.
- Він надзвичайний, він завжди мене підтримував, тепер мушу його підтримувати, але насправді він до сих пір мене підтримує, настільки в нього багато енергії, позитиву, життя так вирує, вірили і не сумнівалися в ньому, шо він зможе взяти себе в руки, стати на ноги, життя триває, навіть після таких важких травм, віримо у майбутнє, я думаю, все таки скоро зустрінемось уже назавжди будемо разом усі – Бажаємо, аби ця зустріч якнайшвидше відбулася у вас! - Дякуємо вам.
Віктор переконаний - народився у сорочці. Знову жартує: навіть у фільмах після таких поранень не виживають! А він - понад усе чекає зустрічі з побратимами, які просто в ці дні вже не лише захищаються, а йдуть уперед. Усім, хто в тилу, радить запастися терпінням і просто мовчати. Бо тиша зараз важливіша за найвлучніші слова.
Віктор Ковбаса, командир зенітно-артилерійського взводу 57 бригади:
Хочу сказати, щоб оця наша контратака, менше щоб про неї балакали, тому що люба атака - це втрати, свідомі втрати людей, які там, щоб це було не схоже на день перемоги, якийсь московський, це не свято, просто щоб була тиша і тоді все получиться. Менше інформації, менше відео, перемога любить тишу.
