До великої війни він не мав жодного стосунку до військової справи: історія бійця [ Редагувати ]
Чоловік нині вже ходить на милицях.
Наступна історія про бійця з позивним "Монах". Він родом із Рівненщини. До великої війни - не мав жодного стосунку до військової справи. Але коли почалося повномасштабне вторгення, одразу пішов до армії. Зараз боєць після поранення проходить реабілітацію. Підтримує його дружина. Подружжя впевнене: у цій війні окупантам нас ніколи не перемогти. Чому? Дивіться.
Я пішов через те, я не хотів, щоб вони були на території Рівненщини. Ну це ж якби моя земля. Я пішов туда, щоб вони сюди не прийшли.
Юрій - із Костополя. За фахом - кухар. У перші дні повномасштабного вторгнення пішов добровольцем до війська. Стримував ворога на Донеччині.
Юрій, військовослужбовець ЗСУ:
Вже сьомого березня я офіційно вже був, ну скажу так, прямо біля Углєдара- так проще, бо до Волновахи ми не доїхали. Бо була дуже сильна навала з їх сторони і не було так їх стримувать,
Юрій воював у складі 53-ої окремої механізованої бригади імені Володимира Мономаха. У бійця - позивний "Монах". Він - командир відділення.
На передовій бійці бригади били окупантів від самого початку війни - з 14-го року. А коли ті в лютому 2022-го пішли навалою, одні з перших взяли удар на себе.
Юрій, військовослужбовець ЗСУ:
Страху якби не було, бо ти знаєш, що в тебе надійні побратими і тобі якось дуже легко йти по цьому шляху. Вдень ми відпрацьовуємо, а вночі ми коректіруємо вогонь, тобіш круглосуточно ми працювали.
"Монах" бив ворога із ДШК. На передовій воював майже дев'ять місяців. Аж поки 19-го листопада не прилетіло на їхню позицію в Опитному.
Юрій, військовослужбовець ЗСУ:
По нас прилетів ПТУР. Це така ракета, дуже точна ракета, використовується против техніки, але ми просто їм трохи наробили біди, трохи конкретно і вони нас вирішили… Як получив поранення, з третього поверха сповзав на одній руці. Ну тільки одна рука в мене була робоча. Через те, що ніг я не відчував. Ліву руку також.
Юрій отримав тоді тяжкі поранення руки та ноги.
Віктор Кадевський, лікар-невропатолог Рівненського обласного госпіталю ветеранів війни:
Закритий перелом уже лівої ключиці зі зміщенням. Ліва гомілка там вся роздроблена, голеностоп тоже там прилетіло. Там живого місця нема, якщо зробити МРТ, то там така каша з наростами.
Пораненого бійця прооперували у Франківську.
Юрій, військовослужбовець ЗСУ:
Там лікарі на дуже високому рівні. Я, наприклад, весь час був в сознанії, мені зробили блокади на руку, на ногу і якби даже бачив по потолку, як мені роблять цю операцію. Ключицю мені зробили - пластину поставили, а на нозі, на нозі - то металоконструкція така цікава - там багато таких всяких шпильок біля коліна.
Три місяці чоловік проходив реабілітацію у Рівненському обласному госпіталі ветеранів війни. Там же і зробив свої перші кроки.
Дома рідні стіни і лікують, як не крути. Тут колектив дуже відмінний, тому шо вони оце фізіотерапевти великі молодці.
Чоловік нині вже ходить на милицях. До цього п'ять місяців лише їздив на візку. Поруч з Юрієм завжди дружина.
Наталія, дружина військовослужбовця:
Дуже горжуся чоловіком. Да, не мавши досвіду. Не бувши ніде, не воювавши в гарячих точках, як є хлопці, піти взяти ну взяти автомата і йти воювати. Це ж 9 місяців ти на нулі.
Поки чоловік воював - Наталія у рідному Костополі волонтерила.
Наталія, дружина військовослужбовця:
За кордон в мене мови не було їхати даже, це не обговорювалося, хотя маю двох маленьких дітей. Це вже потрібно було допомагати чоловікові, хлопцям.
Між сеансами реабілітації чоловіка Наталія продовжує волонтерити для його побратимів. Нині збирає 53-ій бригаді на автівку. Тим часом Юрій мріє повноцінно стати на ноги. Подружжя певне - у цій війні окупантам нас не здолати.
Наталія, дружина військовослужбовця:
Україна переможе сто відсотків, бо це народ незламний. Його не можна зламати. Ми тримаєм вже півтора року, в нас іде війна і ніхто не здається. Ми не здамося.
Юрій, військовослужбовець ЗСУ:
Це наша земля. Це наша країна. В нас нема іншого. Ми ж на, як сказать, на ентузіазмі ми й до москви доїдемо. Сто процентів.
