"Жити чекаючи": жінки зниклих безвісти в'яжуть пасочки як символ надії [ Редагувати ]
Підтримують одна одну, а також вчаться переживати невизначеність. На Рівненщині реалізовують проєкт "Жити чекаючи". Його мета - об'єднати та підтримати сім'ї, чиї рідні зникли безвісти на війні. Для таких жінок організовують різні заходи, екскурсії та майстер-класи.
На одному з таких напередодні Великодня побувала наша знімальна група. Учасниці в'язали пасочки. Це маленькі пасхальні символи з ниток, які сповнені надії. Кого чекають - розповіли моїм колегам.
Я ніколи не думала, що цей слоник, який насправді схожий на мишку з поточеного міллю шарфика мого чоловіка, стане для мене зараз реліквією.
Цю іграшку рівнянка Руслана Броновицька зв’язала, коли виношувала свого первістка Дмитра. Уже понад півтора року мати не має від сина жодної звістки. У свої двадцять п’ять він став на захист України.
Руслана Броновицька, мати зниклого безвісти військовослужбовця:
Він воював у десантно-штурмовій бригаді на Запорізькому напрямку і через менше, напевно, ніж пів року після навчання, коли він вже потрапив на нуль, він пішов в один із боїв і не повернувся з нього. Це було в жовтні, в жовтня 23 року.
Пані Руслана - фасилітаторка проєкту "Жити чекаючи", який підтримує родини безвісти зниклих. Влаштовує зустрічі з жінками, які також чекають із війни своїх рідних. Напередодні Великодня в’яжуть прикраси для кошика.
Сьогодні ми будемо в’язати малесеньку пасочку з ниток в техніці амігурумі. Це японське мистецтво в’язання маленьких іграшок, які поміщаються на долоньку. Наша пасочка з вами якраз і поміщається на долоньку.
У кожній петельці - молитва і спогади про тих, кого нема фізично поруч, але живе в серці. Для Любові великодня пасочка - символ надії на те, що свого чоловіка ще побачить.
Маленькі пасочки - це такий символ весни, символ воскресіння. Дуже нам хочеться, щоб оцей маленький оберіг повернув наших рідних додому.
Володимир зник на фронті понад два роки тому. Відтоді жодної інформації про нього не надходило.
Любов, учасниця проєкту:
Весь цей час як заморожений. Чекаєш, ти не знаєш, що тебе в майбутньому чекає: повернеться він чи не повернеться, але насправді два роки й чотири місяці пройшли як один день.Мій чоловік звільняв Ізюм, звільняв Лиман і, на жаль, зник безвісти в Луганській області в Червонопопівці.
Рівнянка Вікторія на майстер-клас прийшла з десятирічною донькою. Чекають з війни чоловіка і тата майже два роки. Він свідомо повернувся з-за кордону, аби воювати за Україну. Зник у бою на Луганщині. На таких зустрічах жінка знаходить розраду.
Вікторія, учасниця проєкту:
Фактично ти вдома чи з рідними, чи з друзями поділиться про це не можеш. В колі однодумців ти можеш і поплакати і порадіти за когось з дівчат. І так само поділитись якоюсь радістю своєю. Так само смутком поділитися. Це там, де не треба тобі притворятися, ховати сльози й емоції.
Проєкт "Жити чекаючи" реалізується за підтримки Швейцарії, на Рівненщині він діє з осені минулого року. За цей час до нього долучилися вже дев’ять громад і об'єднали понад тисячу жінок зі всієї області.
Руслана Броновицька, фасилітаторка проєкту:
Учасниці цього проєкту - це мами, дружини зниклих безвісти військовослужбовців. Проєкт покликаний підтримати ментальне здоров’я цих жінок. Ми збираємося раз на тиждень в групи, де обмінюємося інформацією, просто підтримуємо один одного, ну, і оскільки сьогодні проводимо якісь цікаві майстер-класи для того, щоб відволіктися, просто пожити в моменті тут і зараз.
Я теж чекаю свого чоловіка. Йому 49 років.
У пані Ольги чоловік зник у червні 23-го у Серебрянському лісі. З того часу жінка постійно шукає собі якоїсь роботи, аби не лишатися на самоті з думками.
Ольга, учасниця проєкту:
Як це було боляче, як це було страшно і здавалося, що уже, що вже все, але підтримували, родина підтримувала, колеги підтримували. Я, коли зустрічаюся із дівчатами, відганяю від себе різні погані думки. Але коли приходжу додому, то все одно хочу побачити, все одно мені не вистачає чоловіка. Ну не вистачає і все.
Ольга одна з перших зв’язала пасочку, хоча досвіду плетіння гачком не мала. Прикрашає її бісером, щоб мініатюрка нагадувала справжній великодній хліб.
Нехай буде прикрасою мого святкового кошика у день Пасхи.
