Жителі Слов'янська дякували військовим за звільнення [ Редагувати ]

Сьогодні на Покрову ми вперше офіційно відзначаємо День захисника України. Нині це свято, з огляду на російську агресію на Донбасі і окупацію Криму, - актуальне, як ніколи. Це свято тих, хто боронить Україну від ворогів - російських окупантів та їхніх місцевих поплічників.

День, коли ми маємо подякувати нашим військовим, які захищають нас від кремлівської навали і несуть на своїх плечах весь тягар війни. З одним із таких героїв - 22-річним Артемом Лісовим напередодні поспілкувалася наша кореспондентка Наталія Савченко

Артем показує фотографії із зони АТО. Їх - сотні. Але жодної з них він не зробив сам. Знімками поділилися товариші. Фотоспогади самого Артема було знищено разом з його телефоном. Коли під час штурму Семенівки в авто з речами бійців влучив снаряд.

"Нас постійно артилерія бомбила, все погоріло. Там ні речей не було, нічого. Ми почали зачищати селище", - згадує військовослужбовець Збройних сил України Артем Лісовий.

А це вже Слов’янськ. На фото - зруйновані будинки та пошматована техніка. Перші дні після звільнення міста. Артем тоді стояв на одному з блокпостів. Згадує, що було важко. Але саме тоді українські вояки і відчули свою силу та усвідомили, що здатні перемагати.

"Багато хто нас піддержував. Вони там нам кричали: "вперед, хлопці, ми за вас" і так далі. Всякі патріотичні там гасла кричали "Слава Україні! Героям Слава!", - розповідає хлопець.

Це був початок наступу. І невдовзі підрозділ Артема отримав наказ вирушати на південь.

"Нам сказали, що за добу - виїзд. Що нам потрібно виїжджати, готувати боєприпаси, все. Ми навіть не знали куди ми їдемо і навіщо. Я знав, що в мене є завдання і будь-якою ціною потрібно виконати це завдання", - розповідає Артем Лісовий.

Краматорськ, Дебальцеве, Донецький аеропорт. Молодому хлопцеві із Чернівців - кулеметникові Артему Лісовому довелося побувати в усіх найгарячіших точках конфлікту на Сході України. Мине багато років, і про таких, скажуть: "вони пройшли усю війну".

"Ми всі впоралися. Знали, що як не ми, то ніхто цього більше не зробить".

Далеко не всі товариші Артема повернулися додому. Для багатьох ці світлини стали останніми в житті. Але на цю тему Артем говорить неохоче. Боляче.Небезпека зближує людей. На війні є місце не тільки для страждань, а й для справжньої чоловічої дружби. І хто там не був, навряд зрозуміє, яке це щастя під час затишшя зібратися біля вогнища з бойовими побратимами. 

"Так смажили картоплю. На буржуйку клали жерстянку, накривали фольгою. Непогано виходило".

Зараз Артемові - 22. У нього попереду все життя, яке він вирішив присвятити захисту Батьківщини. Цього літа - під час відпустки - він вступив до Житомирського військового інституту. У найближчих планах Артема - весілля. Хлопець мріє одружитися на коханій дівчині, яка дочекалася його з війни.