"Рік ми спали на полу": історія сім'ї переселенців із прифронтового Зайцевого [ Редагувати ]

Тут немає жодного вцілілого будинку. Колись родючі поля перетворилися на мінні. А звуки боїв стали постійним акомпанементом.

Зайцеве. П'ятий рік війни. Лінія фронту перетинає це селище, колись затишний куточок на околиці Горлівки. Люди селилися тут подалі від міської метушні. Мали господарства, обробляли землю.

Так було, допоки на цю землю не прийшов "руський мір". Нині в Зайцевому лишилося зо півтори сотні люду. І щороку їх меншає. Жителі не витримують пекельного сусідства з війною, і кидають домівки.

"Обстреливают! Тут получилось вот прямое попадание в дом и семья выехала зимой. Куда, неизвестно конечно и дети и все. Для них ничего святого нет", - говорить Георгій військовослужбовець збройних сил України.

Куди війна та скрута гонять переселенців? Це історія однієї родини, яка жила у Зайцевому до зими 2016 року.

Березень. Три роки тому. Вже тоді тут понад рік йшли активні бої. Селище знелюднене. Втім в одному з будинків залишається родина з чотирма дітьми. Усі дівчатка. До того ж не зовсім здорові. У найменшої - Іринки - ДЦП. Середні дві Надійки мають помірну затримку розвитку. Старшу Олю забрали від непутящих батьків... Їх всіх вдочерила Надія Джанибекова.

Із чоловіком пані Надія тримала господарство. Кіз, птицю, городину. Харчів вистачало.

Тоді, якимось дивом, міни та снаряди не зачепили їхню оселю. А пані Надія навіть чути не хотіла про переїзд.

"Я здесь родилась и я здесь выросла, поэтому куда-то уезжать. Не надо об этом вообще", - говорить Ннадія Джанибекова, мешканка Зайцевого.

Ані води, ані газу. Електрика з перебоями. Меддопомоги немає. Школа та дитсадок - розбомблено. Компанію дівчаткам складали хіба - маленькі козенята. І війна підбиралася - все ближче.

Зайцеве тепер. Той самий будинок, де мешкала багатодітна родина. Вже покинутий. Пошкоджений дах. Побиті шибки. Скрізь сліди від куль та осколків. Військовиків тут нема, та поруч дорога. Із сусіднього терикону окупанти гатять по армійських машинах. Нерідко кулі летять у бік цієї вулиці.

Ми знайшли родину Джанибекових. Вони переїхали за тридцять кілометрів від Зайцевого. В село Калинівку - неподалік від Бахмута. Приватний будинок на шість кімнат. Дівчаткам ми привезли подарунки від волонтерів.

Пані Надія розповідає, чому усе ж покинула Зайцеве. Каже: невдовзі після нашої зустрічі, у березні шістнадцятого, вона із дітьми ледь не загинула. У дворі розірвався снаряд.

"Это было двадцять восьмого марта. Посносило заборы, собак побило, окна повыносило. Ну хорошо, что мы из зала ушли в детскую спальню. Больше всего пришлось на зал. Только их увела оттуда и у нас в постели даже осколки поприваривались, вот где девочки спали", - говорить Надія Джанибекова, переселенка із Зайцевого.

Після цього було ще кілька страшних обстрілів. І зрештою, наші військові таки вмовили пані Надію переїхати.

"И вот он сидит мне и говорит, а ты не боишься увидеть свого ребенка мертвым? Понимаете, он это так сказал. Я сколько жила там, я эти слова боялась произнести вслух ", - говорить Надія Джанибекова, переселенка із Зайцевого.

Зрештою - волонтери зібрали сорок тисяч гривень. Цього вистачило родині на житло. Одразу, як переїхали, Джанібекови були приголомшені.

"Мы, первое дело, повключали везде свет, мы как дети радовались. Я была в шоке, я не могла понять, как можно жывя в каких-то тридцяти километрах, здесь люди вообще, вот забери у них память и ты не знатимешь вообще даже что война идет", - говорить Надія Джанибекова, переселенка із Зайцевого.

Найважливіше, що зараз діти спокійно сплять. Кожна на своєму ліжку. Біля вікна. Якого дівчатка вже не бояться.

"Когда началась война, то мы год спали на полу, хотя бы от осколков. Знали, что ты можешь… А я вообще два с половиной года одевалась и спала. Потому что думаю, если вдруг со мною что-то случится так что-бы хорошо выглядеть. Понимаете, даже о таком думала".

Нині дівчатка ходять до школи. Мають святкові сукні. Беруть участь у концертах.

"Дети выступали, а я весь концерт проплакала - это было непроизвольно, я сидела и думала. Люди просто живут, у них концерты, у них праздник, у них все", - говорить Надія.

Маленькі козенята - виросли. Сюди родина перевезла й господарство. Птицю, понад два десятки кіз. Є м'ясо та молоко. Щоправда, хата потребує ремонту. Хазяйка каже, його б уже зробили, якби чиновники віддали борг за два роки гроші на дітей.

Та щодо цього пані Надія не надто журиться. Бо ж усе це побутові клопоти Мирного життя.