Хутряна столиця України: яку ціну платять місцеві за такий титул та до чого тут Китай? [ Редагувати ]
Ще кілька століть тому це невеличке українське місто знали у всьому світі
Екзотичний сад зі східними фруктами, що ростуть на давньому вулкані. І м'яке золото, яке носила вся австро-угорська армія.
"Подробиці тижня" продовжують цикл матеріалів про унікальні місця нашої країни.
І сьогодні нова серія - з... хутряної столиці України. Саме так неофіційно називають Тисменицю на Прикарпатті.
Кілька століть тому вірмени перетворили невелике карпатське місто на хутряне королівство. А австрійці - на головного кутюр'є для армії. Голландці з німцями буквально засипали місцевих доларами. Натомість із приходом китайців Тисмениця почала занепадати.
Про багате минуле української столиці хутра та шкіри й небезпечну ціну, яку сьогодні змушені платити жителі, - наша Жанна Дутчак.
Ще кілька століть тому це невеличке українське місто знали у всьому світі.
Богдан Дарчин, житель міста Тисмениця:
Ми вантажили від Камчатки до Карпат свою продукцію.
Лілія Лишега, директор музею історії м. Тисмениця:
Вона йшла на забезпечення цілої Австро-Угорщини.
Тисменицю називали хутряною столицею Австро-Угорської імперії, яка одягала всю цісарську армію. А згодом і одним із головних центрів, де вироблялось хутро в радянському союзі. Навіть сьогодні його продають мало не на кожному кроці у місті, а майстри-умільці - буквально в кожній хаті.
Юля Ревюк, майстриня зі шкіри:
Я шкіру дуже люблю. Я вважаю, що з неї можна зробити якщо не все, то майже все.
Але за таку популярність місцевим щодня доводиться розплачуватись власним здоров'ям. І незлим-тихим словом згадувати Китай. Але як невелике містечко на Прикарпатті стало всесвітньовідомим? І чому нині колишня столиця хутра перетворилась на контрабандну периферію?
Добрий день, ми в Тисмениці, кушнірській Тисмениці.
Біля в'їзду в місто зустрічаємося з Богданом Степановичем. Він в Тисмениці місцева знаменитість. Понад п'ятдесят років пропрацював на хутрофабриці… Обабіч дороги показує нам історичну візитівку міста - інсталяцію, де господар вичиняє шкури баранів, а його дружина шиє із них кожухи.
Подорожуючі могли побачити, що це є кушнірство Тисмениці. Тут кушнірська столиця.
Богдан Степанович вперше хутро взяв до рук ще у сімнадцять. Спершу обробляв сиру шкіру. Згодом доріс до директора фабрики. Каже: на початку шістдесятих на хутрофірмі працювало практично все місто. Шили кролячі шапки та кожухи з овечої шкіри. Продукція розліталася по всьому радянському союзу.
Богдан Дарчин, житель м.Тисмениця:
До десяти мільйонів шкурок кролика в рік заготовляли. Таких в СРСР було 33 хутрові підприємства. І наша Тисмениця була перша в трійці по величі та по об'єму виробництва.
Жанна Дутчак, кореспондентка:
Будівля позаду мене - і є знаменита Тисменицька хутряна фабрика. Перші її корпуси почали зводити ще в 1891 році. На той час це було єдине в Україні таке підприємство. Воно забезпечувало продукцією всю Австро-Угорську імперію.
Лілія Лишега, директор музею історії м.Тисмениця:
Це була досить потужна фабрика, яка була найновіша на території Австро-Угорщини в той час, яка була з обладнанням спеціальним. Кожухи використовували як для армії, так для залізної дороги, для поліції.
Та перші хутра тут пошили ще 500 років тому. Тоді у місті була вірменська колонія, чиї робітники вважалися справжніми "королями" Європи із виробництва сапяну - фарбованої м'якої тонкої шкіри.
Лілія Лишега, директор музею історії м.Тисмениця:
В Тисмениці була дуже гарна вода. Ці шкіри потрібно було вимити. Потрібно було виченити. І якраз річка Ворона і річка Стримба - вони мають дуже гарну м'яку воду. Всі береги, всі паркани були аж білі від тих шкір, тому що сушилися шкіри…
В ті часи мало хто думав, що таке вірменське "хутряне королівство" зовсім скоро обернеться для міста екологічною катастрофою... Що трапилось з тисменицькою водою і чому її називають таблицею Менделєєва - про це розповімо згодом. А в середньовіччі місцеві більше думали як на хутрі заробити. І масово переймали у вірмен всіх тонкощів справи з "м'яким золотом". З роками виробництво розширялось. Будувалися нові цехи, корпуси. І весь цей час поруч із фабрикою в місті масово процвітав і домашній хутряний промисел.
Лілія Лишега, директор музею історії м.Тисмениця:
Кожухи шили вручну. Дома це все шилося вручну. Переважно вся родина займалася.
В пані Лілії кушнірами, тобто майстрами з хутра, були дідусь із бабусею. Купували та вичиняли баранячі шкури, шили кожухи.
Лілія Лишега, директор музею історії м.Тисмениця:
Дома мали все обладнання. Була половина хати, яка була робочою хатою… на річці це все мочилося.
І така історія чи не в кожної тисменицької родини. В пана Миколи взагалі ціла кушнірська династія.
Микола Гребіник, виробляє хутряні вироби:
Тисмениця, фактично вся, працювала більшість в той момент. Населення було 11 тисяч, а почті чотири тисячі працювали на тисменицькій фабриці.
І непогано заробляли. Наприкінці 80-х - початку 90-х, коли в фабрику прийшли німецько-голландські інвестиції, зарплатам робітників могли позаздрити навіть у столиці. Вся продукція, а це виключно елітні хутряні вироби, йшла на експорт. Етикетки із назвою підприємства можна було тоді знайти у модних бутіках по всьому світу.
Богдан Дарчин, житель м.Тисмениця:
Німці казали - ми платимо нашим українським робочим так само, як німецьким... У нас в 92 році люди заробляли 150 доларів це були величезні гроші.
Але так тривало не довго... Через недосконалість тодішнього законодавства іноземці з Тисмениці швидко пішли. А легендарна хутрофірма збанкрутувала. Ті з місцевих, які опанували нову технологію виробництва і пошиття хутра, згодом і самі дома почали шити такий одяг. Наприклад, пан Микола вже понад двадцять років має власний хутряний бізнес: невеличкий швейний цех та магазин з елітним хутром.
Любу берете, бачите вона вся така, як шовк.
Жанна Дутчак, кореспондентка:
Місто Тисмениця - зовсім невелике. Всього десять тисяч жителів. Кілька маленьких вуличок - це і є весь центр міста. Але куди не кинь оком, всюди вивіски із написом хутро. Порахуймо... ось один, два три, чотири. п'ять... Лише тут я нарахувала вже понад десять таких магазинів.
Загалом по місту їх понад двісті. Але, парадокс, місцевої продукції в них з кожним роком дедалі менше. По перше, зими стали тепліші, а в шуб з'явилася дешевша альтернатива. Та й з сировиною проблеми. Якщо в радянські часи шкури закупляли напряму у селян, то сьогодні цього вже ніхто не робить… Втім, найбільшою бідою кушнірі називають китайську контрабанду.
Микола Гребінник, виробляє хутряні вироби:
В тій самі Тисмениці дуже багато Китаю... Нащо їхати в Тисменицю, як тут Китай.
Богдан Дарчин, житель м.Тисмениця:
Є дуже багато контрабанди, яка далі йде в Україну. Без мита, тільки Китай. Вони чекають, коли їм щось завезуть. Вкладають гроші в контрабанду і продають.
За приблизними підрахунками, лише китайського одягу нині в Тисмениці понад вісімдесят відсотків. При чому продають його під брендом місцевого виробника. Йдемо перевіряти.
(пробуємо зайти в магазин хутра… жінка закриває двері й опускає жалюзі) та не тікайте. Ми ж робимо про Тисменицю, як столицю хутра. Та чого ви так…
Микола один із небагатьох, хто в Тисмениці шиє сам. І робить це легально.
Вона є короткошорсна опушена, якісна. А китайські мають довгу шпильку і сама вичинка велика різниця…
Тому китайський одяг набагато дешевший. Різниця доходить до десятки тисяч гривень.
Богдан Дарчин, житель м.Тисмениця:
Ті, що ввозять контрабандою, заробляють в три рази більше. Сьогодні.
Та кушнірство - це не лише дорогі хутра і шалені заробітки. Воно має і другий бік медалі. Вже багато років хутряна столиця - на порозі екологічної катастрофи. В землі - небезпечні хімікати. Адже, під час обробки сирої шкіри використовуються різні спеціальні розчини. Вони можуть десятиліттями зберігатися в землі й викликати рак. І замість утилізації все це роками скидалося у місцеві річки… При чому як з домашніх домогосподарств, так і з фабрики.
Богдан Дарчин, житель м.Тисмениця:
1965 -1968 роки. Десь до 70 років це був пік. Був дуже великий пік. Тоді вичинка в дійсності йшла всюди. Ці хроми лилися й у в окопи.
Віктор Рудик, житель Тисмениці:
Вся таблиця Менделєєва в тих хімікатах. І свинець, всьо, всьо. Тяжкі метали.
Сьогодні в Тисмениці немає питної води. Водогін проклали аж за 15 кім - з Івано-Франківська. А ще нині в місті чи не найвищий в області показник захворюваності на рак. Та дуже велика смертність населення. Жорстока ціна, яку містяни платять за минулу хутряну славу.
