Справжнє пекло у передмісті Києва: як водії столичних автобусів героїчно рятували людей [ Редагувати ]

Вивозили людей із пекла. Водії київських автобусів і тролейбусів із перших днів повномасштабного вторгнення росіян - змінили свої маршрути й стали рятувати жителів півночі області з-під рашистських обстрілів. Ніна Коломієць познайомилася з водіями, які дивом вціліли в одному з таких евакуаційних рейсів.

Анатолій Жереб, водій автобуса:

Ось тут висів рюкзак, в рюкзакові був термос. Він пробитий у двох місцях. Осколки отакі.

Анатолій Жереб розповідає про свій другий День народження. На початку березня водії столичного громадського транспорту змінили маршрути - і стали рятівниками для жителів окупованих передмість Києва.

Ці кадри Анатолій зняв під час однієї з перших поїздок до окупованої Бучі. Обабіч дороги - розбита і спалена ворожа техніка. За житловими будинками - здіймається дим. Обхідними маршрутами - під свист ворожих куль і звуки вибухів - автобуси вивозили людей до Києва.

Анатолій Жереб, водій автобуса:

По-різному було. І дякували, і бігли до автобуса, потому що всі тікали, там же стріляють. І люди і з собаками, і з кішками, люди спасалися як могли.

І тоді і зараз - росіяни гучно заявляють, що цілять лише по військових об'єктах. Але одного дня водії автобусів та їхні пасажири зрозуміли, що кожне слово рашистів - цинічна брехня.

Ніна Коломієць, кореспондентка:

Якоїсь миті мішенню для ворога стали евакуаційні колони, які мали перевозити мирних жителів. Не врятували від обстрілів ані завчасно узгоджені зелені коридори, ані плакати із червоними хрестами, розміщені на кожній машині.

Просто перед автобусом Анатолія розірвався ворожий снаряд.

Анатолій Жереб, водій автобуса:

При виїзді з Бучі, по зеленому коридору дето там, метрів 25-30 розірвався снаряд. А тут потім я їхав, максимум хвилина як пішов взрив. Я подумав одне - це вже все, наверно. Ну чую, що я живий. Стало гарячо у нозі, лице, воно порохом зі снаряда засипало мені очі.

Уламки - розтрощили лобове скло, посікли кабіну водія. Анатолій каже - добре, що тоді в салоні автобуса не було людей.

Якщо були б люди - може, хтось і з людей би постраждав, бо осколки летіли.

Скривавленого колегу з-за керма витягнув Андрій - він їхав позаду й допоміг дістатися карети швидкої допомоги, що була в колонні.

Андрій Федоров, водій автобуса:

Первый снаряд упал, я не осознал, що це було. А второй - поняв, що нас бомбят. Третій снаряд упав в конце колони, там в часний транспорт попала, пасажирка постраждала, насмерть її.

Водії кажуть - лише тепер усвідомили, що в ті дні їздили під постійним прицілом ворога і весь час ризикували життям. Але тоді - вони не замислювався про небезпеку, а просто робили свою справу.

Андрій Федоров, водій автобуса:

Проїжджали рускіє блокпости, побачив бурят. Дивились на нас, взглядом провожали. Буряти такі грязні, сині, як мертвеци. Тьомні, як ото черепашки ніндзя.

Нашим героям вдалося вивезти з гарячих точок кілька сотень цивільних. Вони й досі оговтуються від пережитого - й сподіваються якнайшвидше виїхати у звичні рейси вулицями рідного Києва.