Понад 50 тисяч українців знайшли прихисток на Рівненщині [ Редагувати ]

Понад 50 тисяч українців знайшли прихисток на Рівненщині. І область готова прийняти ще понад дві тисячі переселенців. Житло для людей, там кажуть, є. Під проживання віддають школи, які не працюють, комунальні заклади та будинки в селах, в яких ніхто не живе. І люди погоджуються - роблять ремонти і починають життя заново. Сніжана Сидорук бачила - як.

Заходьте подивитесь, як ми живемо.

Олексій Мадяр веде нас до свого нового дому. Він з трьома дітьми та дружиною оселився у покинутій школі на Рівненщині. На кухні, де колись був клас, - господарює Світлана зі старшою донькою.

Світлана Мадяр, переселенка з Донеччини:

Нам пєчку дали, шкафчики тоже, столи тоже. Посуд тоже давали, деякий ми самі купували. Ми уїхали звідтіля, нам дали на збори п'ять хвилин. Взяли документи в чому були - в тому поїхали.

Сім'я наледве вирвалася з села Липове, що на Донеччині. Нині воно в окупації.

Ми поїхали заради дітей. Якби не діти, ми там би залишились - хай би там мене вбило, чим десь би їхати.

Тепер потроху обживаються на новому місці. З одягом, постіллю та ліжками допомогла місцева громада.

Це дитяча. Тут син спить, тут донька спить. А старша донька моя з зятьом в окремій кімнаті. Наша спальня з чоловіком тут.

Це приміщення стояло пусткою шість років. Тут ще обдерті стіни, вікна треба замінити й дах латати.

Провода он самі робили. Нам на проводку. Кришу, бо протікає - буде текти, бо он пляма є на потолку.

Втім, родина і такому житлу радіє. Кажуть, потроху все облаштують, головне, що у безпеці.

Микола Рудюк, староста Добрятинського старостинського округу:

Ну от ми вже якісь процеси йдуть, якби - каналізацію, туалета, ванну треба зробити все. Але потихеньку з Божою допомогою, з допомогою людей, я думаю, що до зими ми вправимося.

Нині у цій школі облаштувалися дві сім'ї. Загалом дев'ятеро людей. Обидві родини хочуть тут залишитися назавжди. Бо їхніх хат на Донеччині більше немає.

Світлана Мадяр, переселенка з Донеччини:

Ні вікон, ні дверей, немає задньої стенки, немає. Криші немає і один снаряд нерозірваний у дворі лежить.

Я сумую дуже за іграшками.

Богдану - вісім, його сестрі Ларисі - чотирнадцять. Діти тужать за домом і друзями, але вже готуються в цьому селі й до школи піти. І мають недитячі мрії.

Лариса, переселенка з Донеччини:

Якщо б моя воля - я б пішла воювати. Було б мені більше років.

А в сусідньому селі оселилася ще одна багатодітна родина - Костишаків з-під Волновахи. У сім'ї восьмеро дітей - їм будинок подарували благодійники.

Альони й Сергій з дітьми:

Це в нас першокласники. В перший клас будуть іти. Єгорка і Машенька. Це в нас Данюша іде в сьомий клас. Ангелінка в третій клас переходе і Крістінка в п'ятий вже.

Сплять Данічка синочок і самі маленькі Єгорушка і Ємілія. Стіл для них, як підуть, дай Бог, в школу.

За два місяці на новому місці родина встигла і город висадити, і господарство завести.

Оце Білочка наша, а це Стрілочка. Дві кізоньки. Будем тримати на молочко дітям.

Усе починати знову - важко, ділиться глава сімейства. Та те, що люди так відгукнулися на їхню біду і не припиняють допомагати - каже, просто вражає.

Сергій Костишак, переселенець із Донеччини:

Ми нажили багато свого там. Лишать було канєшно да, і сльози були на глазах, все було, але лишили, тому що другого виходу не було.

Альона Костишак, переселенка з Донеччини:

Дуже важко. До сіх пор ця картина... Дуже хороше село і люди відгукнулися і прийняли нас добре. Дуже дякуємо.

Під тимчасове житло у цій громаді перелаштували школи, ліцеї, чи не усі порожні будівлі й порожні хати. З початку війни тут прихистили більше як півтори тисячі людей.

Наталія Зух, керівниця виконкому Млинівської селищної ради:

Якщо люди потребують допомоги, то ми однозначно йдемо назустріч та допомагаємо. Що ми можемо їм запропонувати? Були такі, які зразу погоджувалися, іншим могло не підходити розташування, бо не всі хочуть проживати в селі, хочуть більше до міста.

Загалом в області оселилося майже 50 тисяч переселенців. І готові ще прийняти понад дві тисячі.