Шість днів штурмував військкомат: історія патріота, який попри протези пішов воювати [ Редагувати ]

Василь Штефко із Закарпаття ще у 2004 році втратив обидві ноги. Йому ледь врятували руку. На заробітках у росії чоловіка жорстоко побили. Роздягненого на морозі залишили помирати, але він вижив. У рідне Закарпаття повернувся вже на протезах. А тепер на них же пішов на фронт захищати Україну. Шість днів чоловік фактично ночував під стінами військкомату, попри відмови він таки потрапив на службу. Чим займався у гарячих точках?

Василь Штефко, військовий:

Ну як ти, здоров'я в тебе як, все нормально? Слава богу. Давлення вже нема? - Нема, вчора таблетку пила.

Година вільного часу. Військовий Василь Штефко одразу бере в руки мобільний і телефонує дружині. Хоч вже не далеко, а всього за 100 кілометрів від дому, але для пані Оксани його дзвінки досі як ковток повітря. Жінка згадує перший день повномасштабного вторгнення росії.

Оксана Штефко, дружина військового:

Я його взагалі боялася щось питати, бо я бачила, що з ним щось таке твориться, що він десь далеко. Я його не зупиняла, бо я знала, що я його не зупиню. Буде так, як він хоче, так як йому треба.

Здавалося, що тут дивного, на вигляд здоровий сильний чоловік, патріот - треба йти служити. Все б так, якби не одне але.

55-річний закарпатець втратив ноги у 2004 році. На заробітках у росії. Додому у село Кушниця повернувся вже на протезах. Довго в розпачі не був. Пів року заново вчився ходити, звикся до життя по новому. Осідлав камаз, довго працював водієм. А коли окупанти вдерлися до України, не міг спокійно спостерігати, почав оббивати пороги військкомату.

Василь Штефко, військовий:

24 подивився, відкрив, війна. Ну і всьо, зібрався, дружина - куди їду, бо мені треба, я не казав куди. Но вона знала, що я, куди іду, а воєнком мене знав я приїхав. Нє нє, Васильович, ви йдіть на телефоні всьо на телефоні, і так каждий день він мене відганяв.

Шість днів чоловік буквально ночував під військкоматом, зрештою йому вдалося потрапити у списки 128 бригади. Два дні зборів, а згодом його направили на Запорізький напрямок. Отримав ключі від газелі, а з ними й своє водійське призначення.

Василь Штефко, військовий:

І гуманітарку привозив, продукти, БК - це коли перший раз поїхав ну в кінці села там за селом, хоча там нічого такого нема, ворота такі, а він каже сюда заїжджати та вроді би і зданія то нема, а я всьо в яму, пустився, аж налякався кажу що там. Темно. Дивлюся а там наші танки, танкісти вилазять, ох, шустрі хлопці такі.

Побратимам про відсутність ніг розказав не одразу. Згадує одну історію із життя на фронті.

Василь Штефко, військовий:

Каже, я вночі встаю, ваші ноги каже в одній стороні, а ви там лежите, як так ні взриву ні пулімьотів не було, а вас розірвало, як так, за серце держуть.

Після цього, побратими ставили Василя у приклад молодим солдатам.

Василь Штефко, військовий:

Я знаю, що я не зможу зробити деякі речі, але знаю, що багато можу чимось допомогти і знаєте, я не шкодую. Це як мене приводили до хлопців, молодих таких, кажуть, будь ласка, штани, щоб вони побачили, а вони ого, та що це правда.

Дружина розповідає, її чоловік завжди був патріотом. На фронт намагався потрапити ще у 2014 році.

Оксана Штефко, дружина військового:

На Майдані був, ночував там у палатці, але тоді його не взяли, він дуже не хотів їхати звідти, він такий, що він, що може, то він старається.

Майже пів року чоловік провів на фронті. Та наприкінці серпня в нього пошкодився протез.

Василь Штефко, військовий:

Сказали, що не будуть ризикувати мною. Були різні ризики, бо снаряд не вибирає чи ти сякий чи такий. Він летить і розривається.

Нині Василь водій у військовій частині, щоправда, тут, на Закарпатті. Софійка, його донька - гордо носить футболку з надписом Донька воїна ЗСУ. Батьком каже неймовірно пишається. Хоча і не одразу дізналася куди він поїхав.

Софія Штефко, донька військового:

Я бачила, що тата нема дома, я питаю маму він де. Вона спочатку мені сказала, що він пішов на якусь роботу, а потім вона сказала, що він пішов на війну. Чекаю, через 5 днів в мене День народження, то він має приїхати.

Чоловік каже, брався за будь-яку роботу, ніколи не боявся праці, розлуки з рідними, бо знав, що бореться, аби вони були в безпеці. Та найболісніше для нього - це втрата побратимів.

Знаєте, це сльози на очах, але деяких хлопців прийшлося хоронити таких як Сергій Бондарєв з Виноградова, а не віриться… а він мені так коли я їхав, я там знімав оце, відео, що їду додому на захід, а він мені так поклав, дядя Вася щасло, споко увідімся. А він на початку вересня загинув.

Чоловік вірить, що його історія, бодай для когось стане прикладом. Його бойовий дух не згас. Каже, в будь-яку мить готовий повернутися на службу у гарячі точки. За мир у своїй рідній країні готовий боротися до кінця.

Василь Штефко, військовий:

Якщо не ви, то хто? Бо вони можуть і сюди прийти, в них немає людського нічого. Все в мене така мрія була хоч би раз вийти вже і сказати - шановні українці, у нас перемога!