Пекло полону: їли черв'яків та слимаків, щоб вижити [ Редагувати ]
Голод, холод, нелюдські умови утримування та постійні побиття. Майже два роки провів у російському полоні Владислав Задорін - боєць тридцять п'ятої окремої бригади морської піхоти. Він - один із захисників острова Зміїний, які дали відсіч ворогу у перший день повномасштабного вторгнення та стали одним із символів українського спротиву. Про полон та плани на майбутнє після звільнення Владислав розказав нашим кореспондентам.
Ось так Владислав Задорін виглядав до захоплення у полон. А ось так - після звільнення у січні цього року. Сьогодні чоловік вже трохи відновив сили та зустрічається з нами в Одесі. Повномасштабну війну морпіх зустрів на Зміїному. У першій день вторгнення зранку до острова підійшли російські кораблі та запропонували морським піхотинцям та прикордонникам здатися. Ті відмовились. Згодом була можливість евакуюватися на материкову частину, але усі вісімдесят два чоловіки залишилися на бойовому чергуванні. Бо присягу давали.
Владислав Задорін, ветеран російсько-української війни:
Тобто я знав, на що я йду. Тим більше я присягу давав, знаєте, не президенту, не депутатам, нікому іншому - а я давав, чітко сказано в присязі, українському народу. Тобто якби я пішов звідти - я б порушив цю присягу і я був би зрадником, я не хотів ним бути.
У відповідь ворог почав "утюжити" острів авіаударами, а потім штурмувати. Сили були нерівними, і вже під вечір захисники вимушені були скласти зброю. Але саме цей день, коли вони тримали оборону, зіграв стратегічну роль.
Якби ми здалися там у перші години, вони б могли за цей час підійти до Одеси і вже висадитись. Тобто ще вдень. А вночі їм висадка була дуже болюча, а в цей весь час у нас уже війська були підготовлені до зустрічі - тому, я вважаю, що ми задачу на сто відсотків виконали.
Вже потім, у перші дні полону, захисники острова дізналися від окупантів, що стали легендою. Фраза про "русскій воєнний корабель" облетіла світ та стала символом українського спротиву. росіяни шаленіли та шукали серед полонених автора цієї фрази, але марно.
Владислав Задорін, ветеран російсько-української війни:
Майже в кожного записували голос, зрівнювали голоси аж до сповільненого мовлення і розбірливості слів. Вони, по-перше, хотіли дізнатися, хто це сказав: хто такий наглий, хто посмів на таке "большоє государство" сказати і про такий крейсер, про міць - руський воєнний корабель, таку машину відправити за маршрутом.
Далі змінювались різні колонії, СІЗО - і всюди щоденні побиття, знущання, допити та жорстокі тортури. Владислав каже: таким чином росіяни відігравалися за успіхи української армії. Найстрашніші були катування електрострумом.
Це два дроти, які чіпляють до сосків або до пальців, або до геніталій. І засобом тапіка телефонного, прокручують тапік, і тим самим струмом б'ють. Вже не кажучи про бейсбольні бити об голову, кийки гумові - печінка, нирки відбиваються, обливання водою з ганчіркою на роті і потім голки під нігті - це все це було.
Ще одним випробуванням став страшенний голод. росіяни майже не годували українців: давали хіба що хліб та воду. В результаті бранцям доводилося їсти туалетний папір.
Владислав Задорін, ветеран російсько-української війни:
Папір їли, їли слимаків, їли черв'яків, мишей ловили. Доходили до того стану, коли на людині просто кістки, обтягнути шкірою. Тобто уже доводили до такого стану: коли ти підіймаєш різко голову - ти втрачаєш свідомість. І ти дивишся на того слимака і ти розумієш, що це білок, це якісь калорії, які сили тобі можуть дати, щоб ти просто не помер.
Чоловік каже: витримати це все допомагала думка, що вдома на нього чекають рідні, а також підтримка побратимів.
Рятували дуже сильно хлопці, з якими я знаходився в одній камері. Якби не хлопці - я вже думав і про суїцид. В мене два рази була думка, після першого обміну, як мене повезли, мене не обміняли, я повернувся в Курськ, то я думав, задумався про суїцид - мене хлопці витягнули з цієї депресії, витягнули з цього стану.
Довгоочікуваний обмін бранцями відбувся третього січня, і Владислав повернувся в Україну. За майже два роки у полоні - втратив половину ваги і важив шістдесят кілограмів. Каже: у перші хвилини просто не міг повірити, що знову на рідній землі.
Владислав Задорін, ветеран російсько-української війни:
Самі такі важливі спогади для мене - це коли нас привезли в Суми і нам насипали гречаного супу, нормального гречаного супу: із картоплею, заправкою, морквою, цибулею. Для мене це такий був феєрверк емоцій - це самі такі щасливі мої моменти були, що я їм нормальну їжу, я дихаю спокійно, я можу ходити розігнутий, я можу дивитися людям в очі і спілкуватися вільно з усіма.
Протягом пів року морський піхотинець лікувався в Україні та за кордоном, отримав інвалідність. Лікарі були змушені видалити йому жовчний міхур, зараз він проходить реабілітацію, бо має проблеми з опорно-руховим апаратом. Крім того, в чоловіка закрита черепно-мозкова травма та систематичні мігрені.
В мене пропадає зір, коли починаються мігрені, і мені потрібно або поспати або сісти і годинку посидіти, щоб прийти в себе. Також мені пошкодили тазові кістки - мені поперебивали їх там, тому займаюся, займаюся і ще раз займаюся.
Нещодавно Владислав демобілізувався, і тепер вільний час хоче присвятити волонтерству. Разом з друзями планує збирати кошти на армію та нагадувати суспільству, що у російському полоні ще залишається чимало українських захисників.
Владислав Задорін, ветеран російсько-української війни:
На все, на все. Починаючи від медикаментів, закінчуючи РЕБами, зброєю, машинами. Тому що, якщо ми не будемо донатити, не будемо збирати - хлопці не будуть давати прикурити оркам, а в цьому наша Перемога, щоб знищити орків.
