На Одещині відбулась виставка картин дружин загиблих воїнів [ Редагувати ]
Біль втрати, нездійснені мрії та самовіддану любов - можна було побачити на виставці картин, яка відбулася на Одещині у місті Южне. Експозиція особлива, бо авторки робіт - вдови загиблих військовослужбовців. Жінки особисто і представляли свої зворушливі малюнки.
Тетяна Туліна показує фото свого чоловіка. Євген - звичайний менеджер з Києва, пішов добровольцем на фронт у перші дні повномасштабної війни. І відразу опинився на передовій, був зв'язківцем.
Тетяна Туліна, дружина загиблого військовослужбовця ЗСУ:
І коли ми почали узнавати про Бучу, Гостомель, то чоловік відразу сказав, що я тепер впевнений, що я правильно зробив, що я на своєму місці, тому що йому б совість не дозволила залишатися і дивитися це просто в новинах.
У вересні двадцять другого від ворожого ракетного обстрілу Євген загинув. За тиждень до цього встиг провести коротку відпустку з дружиною та двома доньками.
Тетяна Туліна, дружина загиблого військовослужбовця ЗСУ:
І було таке відчуття, що він прощався. І навіть сказав про те, що у мене таке відчуття, що я вже ніколи не повернуся. Дівчата, звісно, зараз плачуть через те, що вони мріяли, що батько поведе до вівтаря. Чекали, думали, що дочекаємося разом на онуків.
Свої почуття до коханого, Тетяна закарбувала на цьому малюнку. На ньому митець та його муза - саме цей сюжет припав жінці до душі.
Це наче, знаєте, як з самої нашої юності, що як ми одне одного підтримували, як ми наче зростали разом. І це як створення було нас самих і нас разом.
На виставці - сто двадцять вісім таких картин зі всієї України. Вдови полеглих воїнів малювали свої спогади, мрії, біль втрати… Під кожною роботою світлини захисників та історії кохання… Така арттерапія допомагає стабілізувати емоційний стан - каже Оксана. Її наречений Володимир загинув у Бахмуті.
Оксана Боркун, голова благодійного фонду "Маємо жити":
Ти кожен ранок прокидаєшся і помираєш заново, коли згадуєш, що відбувається. І одна з причин жити - це нести пам'ять про них. Це та волосинка, мабуть, соломинка, за яку кожна хапається, тому що треба жити заради дітей, заради себе, заради батьків, заради друзів, заради Перемоги. І всі події, де хоча б є згадка про загиблого героя - це вже свого роду терапія.
Дружини загиблих військовослужбовців прикро вражені тим, що в українському суспільстві відсутня культура підтримки таких родин. Часто люди не хочуть не те що цікавитися, а навіть говорити на ці теми. Стомилися, мовляв, від війни. Своїм артпроєктом організатори хочуть привернути увагу соціуму до проблем цих жінок.
Олена Рабчук-Крилатова, голова ГО "Міст опори":
Дуже багато жінок залишається зі своїми проблемами сам на сам, віч-на-віч, в той час, коли їм самим потрібна допомога. Ми не можемо відчути те, що відчувають вони - біль утрати, ми можемо тільки підставити свої плечі, тільки надати опору.
Фахівці кажуть: людину, яка переживає втрату близьких, може підтримати навіть звичайна бесіда. Але робити це треба вкрай делікатно.
Корнелія Косенко, лікар-психіатр:
Насамперед буває такий момент, коли вони перші два-три місяці не хочуть ні з ким спілкуватися. Не треба себе нав'язувати, коли потім вони пережили, вони самі йдуть до спілкування, і першим ніколи не ставити питання, коли захоче людина, вона все це розповість і переживе разом з друзями, разом з родичами.
Саме тому на зустрічі за участю психіатрів та психологів провели пленарну дискусію на тему посттравматичних стресових розладів, як розпізнати та долати ці стани. Такий День поваги загиблих героїв тепер планують проводити щорічно.
