11 років після Майдану: шокуючі спогади учасника Революції Гідності [ Редагувати ]
Вони не побоялися ні вогню, ні куль, відстоюючи наше право – самостійно обирати власне майбутнє. Сьогодні в День пам’яті Героїв Небесної Сотні ми згадуємо тих, хто 11 років тому віддав життя за те, щоби Україна була вільною.
Про те, з чого починалася Революція Гідності, якою були її перші дні, коли полетіли у мирних українців перші кулі, та що було найстрашніше там на Майдані - з моїми колегами власними спогадами поділився учасник тих подій Андрій Острожний.
Андрій Острожний, учасник Революції Гідності:
24 листопада я з’явився, Майдан почався 22. Це неділя була. Перше віче на європейській площі.
Коли в листопаді 2013-го влада в Україні вирішила зійти з курсу, націленого на євроінтеграцію, Андрій Острожний серед перших вийшов на Майдан.
Я був тут у 2003 році, 2013 я не міг пропустити, ну, ніяк, це аксіома. Я б потім себе картав, а як без мене?
Андрій згадує: мирною акція була недовго, у перші ж дні правоохоронці взялися палицями та газом розганяти неозброєних людей.
До речі, перші зіткнення з "Беркутом" не були 30, коли побили студентів, це вже було 5 чи 6 зіткнення, перше зіткнення було під Кабміном 24 листопада у перший день віче. І там я вперше отримав струю газу сльозогінного.
Андрій Острожний, учасник Революції Гідності:
Тут почало формуватися наметове містечко майданівське, просто якісь залізяки валялися, потім вже ялинку розібрали, вона називалася козацька залога, намети стояли невеликі, і наша задача була пропускати людей. - А з чого барикада була зроблена? - В основному з ялинки вона була зроблена, йолка, як казав Яник, вона була зроблена з йолки, з пластмаси, бочки, лавочки, все стягнули.
У грудні "Беркут" почав наступ на протестувальників. Андрій згадує, як тоді дзвони Михайлівського золотоверхого собору, немов грім, розривали тишу. Це сталося вперше за останні вісімсот років.
- Як кажуть історики, тільки в набат били при татаро-монголах. І через стільки років почали бити в набат.
- Сьогодні 3 година ночі, сьогодні 11 грудня 2013 року, на Майдані планується проводитись зачистка, і тому Михайлівський монастир активно приймає в цьому участь, аби цього не відбулося.
Озброєних людей у формі на Майдані більшало. Чинити їм опір ставало дуже непросто.
10-го числа привезли курсантів Інституту внутрішніх військ з Харкова, молодь - 18-20 років, їх везли, ми з ними спілкувалися, з Харкова на Київ їх везли, одяг звичайний, у тентових камазах просто отак привезли дітей, поставили, і стійте, наші жіночки понабирали торби й побігли цих дітей кормити, покормили цих дітей, а ввечері ці діти почали нас штурмувати.
Та людей у прагненні свободи вже не могли зупинити ні силовики, ні холоди.
Був мороз мінус 15. Потім кияни стали невеликими групами приходить, потім їх стало більшати. Вони до нас заходили, ми їм видавали каски, будівельні перчатки, і вони всі йшли туди, і саме цікаве, коли все закінчилось, вони повертались, здавали каски, перчатки, все повертали назад. Саме головне було протриматися як метро почне працювати, щоб киян більше приїхало. Як метро відкрилося, ми зрозуміли: ми перемогли.
На Майдан з’їжджалися люди з усієї країни. Жителі Києва підтримували активістів усім.
Найперше, коли я зрозумів, що я недарма тут... Менти нас з водометів поливали, і провід валявся із-під шин спалених, було дуже важко ходить, щоб не впасти, і тут картина: іде жіночка з чоловіком, волонтери, несуть тацю з бутербродами, коли вони до нас ближче підійшли, я зрозумів, що вона була погано зряча, а він сліпий, мене це накрило. Жертовність була, і вони прийшли до нас, вони купили це на пенсію свою, принесли нам, щоб ми відстоювали їх, ми потім зрозуміли, що ми недарма тут…
Андрій розповідає: сутички з правоохоронцями викликали дедалі частіше. Втім страху чи бажання здатися попри високий градус напруги на Майдані не було.
Неділя, 19, Водохреще - це свято. У нас почалося вогнехреща, перші коктейлі полетіли. До цього всі були готові, але ж ніхто не знав, хто перший, хто останній… Страшно мені було перші пів години, коли я приїхав і подивився, що тут літає, а коли я тут стояв на Лобановського, я хвилин 20 може постояв, подивився, що там жіночки бігають, студенти, яким по 17 років, дідусі, яким по 80, ми їх ледве відтягнули від "Беркута", щоб не розігнав їх усіх. Я подивився, подумав: ну, чого вони можуть, а я не можу, мені стало трошки соромно, я теж поліз туди. А потім адреналін, і ти на усе це не звертаєш увагу... У перші дні було важкувато, бо сльозогінний газ, і в нас нічого не було, що ми робили - це медичні маски по 5 штук одягали, але вони не допомагали, а потім кияни принесли окуляри звичайні й респіратори, світло-шумові гранати кидали.
Лютий 2014-го. На Майдані лунають постріли. З'являються перші жертви.
У мене травми вже були перші 18 лютого, контузія була, а на "груші" були тільки отруєння невідомими хімічними речовинами. Я тоді до 7 ранку чергував на "груші". О 7 ранку я змінився, пішов у намет, поспав десь годинку, прокинувся від того, що там вже було так весело. Світло-шумові гранати уже по Європейській літали. Я прокинувся і побіг на свій пост, потім хлопці прийшли й сказали, що дві жертви є. Вже потім мої хлопці виносили Нігояна і Жизневського. Один зразу помер, а одного ще хотіли реанімувати.
У найстрашніші дні на Майдані Андрій евакуйовував поранених. Про себе, каже, думав в останню чергу.
Я з побратимами виніс, я не знаю, скільки ми винесли, людей не рахував. Ми добігли сюди, стояла швидка на розі профспілок, профспілки диміли Спочатку носили туди, поки не загорілося, хто їх звідти виносив, я не знаю, коли ми бігали по другому поверху, там вже нікого не було, ми гасили 3 поверх.
Ми побігли сюди, тут вже барикада за барикадою, сидять хлопці й кажуть: ти куди біжиж. Я кажу: прямо. А там снайпери працюють. Я кажу: а наші там є. Ну, тоді якого. Чого я тут буду сидіть, я побіжу. Вони кричать: тільки давай під "Україною" біжи, я побіг, із Жовтневого снайпер… Він побачив, що Жовтневий хлопці беруть, і він втік. - Ви бачили, що працюють снайпери, не було страху за своє життя? - Ну, було і не було, тоді якось за себе не переживали, переживали як хлопців витягнуть. Оце була задача.
Андрій показує нам місця, де точилися найзапекліші бої під час Революції Гідності.
Отвори від куль вже трохи за 11 років припали, били звідти, з тих будинків.
Три роки тому Андрій пішов на фронт, тримав оборону Чернігова, воював на сході країни. Наголошує: сучасна боротьба українського народу за свою волю, яка почалася на Майдані 2013, триває досі.
Андрій Острожний, учасник Революції Гідності:
Як сказала одна людина, хто революцію не доводить до кінця, той копає собі яму. Революція так до кінця і не довелося, революція - це зміна устрою, а у нас устрій… Політики одні змінили інших, трохи було розчарування, і в мене також.
На питання, чи могла б історія скластися інакше - Андрій відповідає категорично: український народ став на непростий і довгий шлях виборювання свободи. І в нас немає іншого виходу, як перемогти у цій боротьбі.
