5 років війни очима журналістів "Інтера" [ Редагувати ]

Нашого колегу, автора цього матеріалу Ігоря Левенка та інших воєнкорів і операторів телеканалу "Інтер" - нагородили почесними відзнаками від командування ООС. Адже всі наші знімальні групи працюють на сході країни - від самого початку війни. Уже рівно 5 років.

За цей час кожен із них неодноразово пережив Обстріли та ризикував своїм життям. Вони разом із вояками були на передовій, в Дебальцевому, Іловайську та Донецькому аеропорту. Про війну в журналістському об'єктиві - Руслан Смєщук.

Ці кадри відзняв мій колега Андрій Раман - він один із перших операторів "Подробиць", який побачив війну... 27 квітня 2014 року на нього в Луганську почали полювання окупанти. Андрія і кореспондента вивозив уже з окупованого міста волонтер.

"Мы когда пролетали блок-посты - нам просто повезло. Люди на них были не ответственные, пьяные. Поэтому и удалось проскочить. И тогда водитель сказал: "я останавливаться не собираюсь, у тебя под ногами там карабин, - говорит,-  если что". Я понимал, что тогда я был не оператор, а человек - за которым охотятся бандиты", - розповідає Андрій Раман, телеоператор.

Ми записуємо інтерв'ю з Андрієм у лікарні - адже даються взнаки наслідки вже четвертої контузії.

"Даже один раз побывав на войне - человек меняется полностью. И не остается тем кем он был до войны. Война учит относится по-другому ко всему происходящему. Побывав на войне, понимаешь, что нет ничего невозможного", - говорить Андрій Раман, телеоператор.

Її теж змінила війна. Ірина Баглай була парламентським кореспондентом. Та з весни 2014 року вона - воєнкор, має волонтерську відзнаку Народного героя. На першій же зйомці під окупованим Слов'янськом потрапила під масований обстріл.

"Ні, дівчата, ви в БТР! - не пояснюючи, ми їхали - і тут почалася стрілянина. Я чесно подумала, що хлопці показують, що вони вміють. І я спитала десантника: "ви стріляєте в лісопосадку - а раптом там грибники? - Ні, там грибників немає, не ходять вже". Коли ми доїхали, вийшли - я подякувала хлопцям. І потім дізналася, що БТР, в якому ми їхали - був прострелений. Декілька сантиметрів не дійшло до командира і дві фари були прострелені - ми пройшли тоді напад", - розповідає Ірина Баглай, кореспондент.

Після того обстрілів було багато. Ірі навіть доводилося працювати самій - із камерою в руках.

"Дівчині важко працювати на фронті, тому що, перше що ти чуєш - "вам ще народжувати дітей". Треба довести, що ти не складаєш проблем, що ти не будеш нити, що тобі не важко в 10 кілограмовому жилеті. Що тебе не будуть витягувати, якщо тебе ранять, що ти можеш дати собі раду. Мені це вдалося, мене почали називати "братаном", - розповідає Ірина Баглай, кореспондент.

Та найстрашнішим випробуванням на фронті були навіть не обстріли, не важкий бронежилет чи польові умови, а війна в дитячих очах.

"Дуже важко було записувати історії дітей. У нас є дівчинка Зоряна із Зайцевого, яка 2 роки прожила під обстрілами. Тому що ти дивишся в очі дитині, але ти дивишся в очі людині - доросліший, ніж ти. Це дуже, я не знаю як це сказати, я не можу підібрати слово", - говорить Ірина Баглай, кореспондент.

Геннадій Вівденко - один із провідних економічних кореспондентів України. З початком війни він теж змінив своє професійне життя. Саме його група одна з перших зняла атаку "ГРАДами" із середини. У зоні ураження.

"Ми виходили з Дебальцева, під час бою і перша ракета "ГРАДа" влучила перед нашою автівкою. Ми зупинилися - почали знімати що відбувається і просто в кадрі наш оператор Юрій Романюк, зняв як вибухнула інша. Таких кадрів зняти не можна - це не Голівуд, це просто була вдача, те що ми залишилися живі. Тоді я зрозумів, що у Бога нагорі на нашу групу інші плани. Ми повинні знімати і видавати в ефір", - говорить Геннадій Вівденко, кореспондент.

Потім Гена отримав першу контузію. Уже під Донецьким аеропортом.

"На батареї, яка вела вогонь по ворожим військам, і на жаль поруч вдарила міна 120 мм. Я тепер ніколи не забуду, як вона підривається, як вона звучить", - говорить Геннадій Вівденко, кореспондент.

Ці унікальні кадри штурму Донецького аеропорту 27 вересня зняв наш оператор Сергій Дубінін. Відео показували в усьому світі. А той день став моїм із Сергієм спільним другим днем народження.

"В первую очередь о маме. Я переживал больше за нее. Потому что думая - если со мной произойдет самое худшее - то что будет с ней? Как она на это отреагирует? Мне-то будет все равно - я это понимал, - а вот близким будет не сладко. Вот эта мысль у меня была в тот момент", - розповідає Сергій Дубінін, телеоператор.

Тоді було багато всього - і атака російських танків, і військо, які загинули на наших очах. Та попри те пекло, Сергій, я і всі мої колеги п'ятий рік працюємо на Сході. В місцях, де тиша страшніша за звук.

"Ты сидишь и ждешь когда тебя начнут обстреливать. И вот ожидание начала - скорее всего, самое жуткое и даже более страшное, чем сам бой. Когда начинает грохотать - ты уже начинаешь не думать о происходящем, ты начинаешь снимать, смотреть за реакцией военных, и уже не думаешь - отключается какой-то механизм страха", - розповідає Сергій Дубінін, телеоператор

Таких історій у воєнкорів вистачить на цілий фільм. Про війну без прикрас, - де є страх і ненависть, біль і жертовність.

"Виїхав ворожий міномет на машині і почав обстріл. І всі ці хлопці кинулися на нас. На мене і оператора в бронежилетах - прикрили нас тілами. Вони були готові загинути, отримати поранення - але щоб знімальна група, журналісти - були живі", - пригадує Геннадій Вівденко, кореспондент.