В Україні зникають цілі села: як виживають люди відірвані від цивілізації? [ Редагувати ]

Міліють в Україні не тільки молочні ріки, а вмирають і самі села. За часи Незалежності з карти зникли тільки вдумайтеся майже тисяча сіл. І щороку ця цифра зростає.

Є й такі, куди навіть не заїхати машиною. А автобус там востаннє бачили мало не в 90, там немає ані магазинів, ані пошти, ані аптеки. А на все село - одна дитина. Як виживають сільські робінзони - бачила Мар'яна Мартин.

Є села густо населені, де щодня кипить життя, і купа дітей мчать зі школи додому. Є села, де працюють агрокомплекси і процвітають ферми. Та сьогодні - історія не про них.

Гори та ліси. Велична природа. Це Закарпаття. На лівій притоці річки Уж у гірській долині розташоване село Гусний. Крайнє східне село Лемківщини. До нього веде ґрунтова дорога. По якій легкова машина не проїде. Тож дістатися до села можна лише своїми двома.

Кілька кілометрів бездоріжжям і на пагорбі видно класичну бойківську церкву. Ідемо далі і нарешті бачимо перші хати. Напівзруйновані. Далеко розкидані - одна від одної. І ні душі.

Десь далеко на горі бачимо хату. Із неї іде дим. Йдемо туди з надією зустріти бодай когось. На ґанку нас вітає пес - Мухтар.

А на порозі - господиня.

Руслана Шоляк, жителька Гусного:

Село раніше ліпше було. Було більше молоді. А то ся всі вже позабирали геть відтить.

Коли востаннє виходила в село, пані Руслана вже й не пам'ятає. Бо людей там майже не лишилося. Жінка на пальцях рахує односельців. Їх тільки 24. Решта повиїжджали ближче до цивілізації.

Руслана Шоляк, жителька Гусного:

У нас магазина тут нема, на ужок ходимо. А скільки це часу треба йти? Ти пішком треба десь годину.

Автобуси в село не їздять - не рентабельно. Раз на місяць пішки приходить поштарка аби віддати людям пенсію. А підприємець, який розвозить хліб, об'їжджає Гусний горами. Заїхати сюди не може - бездоріжжя.

А цей хлопчик Андрій Штелиха. Він навчається у школі-інтернаті в іншому селі. Там живе весь тиждень, і лише на вихідні ось цим возом добирається додому в село Лікіцари. І цей хлопчик тут єдина дитина.

Андрій Штелиха, житель села Лікіцари:

Я сам там, єдин, єдний тай і всьо, там більше нікого.

У цьому найменшому закарпатському селі залишилося 15 жителів. Переважно пенсіонери. Олексій Бескид - один із них. Із сумом показує нам порожні хати, і розповідає, як за його молодості тут мешкало зо три сотні людей.

Олексій Бескид, житель села Лікіцари:

Мої батьки говорили, що було 53 дітей, училися у дві зміни.

Село порожніло поступово, каже чоловік. Спочатку не стало школи, потім закрили клуб, згодом зникли й магазини. Залишилася хіба старовинна церква. До неї інколи навідуються туристи. А відчиняти їм храм приїжджає із сусіднього села пані Марія.

Марія Курін, жителька села Турички:

Я багато раз відкривала, бувало що і на день і два раз три раз треба було прийти.

Із заходу Закарпаття рушаємо на схід. Ось тут закінчується асфальтована дорога, і знову починається ґрунтовка. Вона веде нас у Бобове.

Чи багато людей живе в цьому селі? Питаємо в нашого гіда - працівника тутешньої селищної ради. А той показує жінку, яка долає бездоріжжя. Гальмує.

Пані Марія живе тут від народження. Дорогою розповідає, з ким п'є каву, і як призвичаїлася до довгих піших походів у аптеку чи магазин.

Марія, жителька села Бобове:

Йшла, бо батерея в ня стала в телефон та треба ми. Купила пішком, машина шо небудь попаде. Такої роботи нема, знаєте.

Гірський шлях у 4 кілометри доводиться долати пішки щотижня. Магазинів чи аптеки тут давно немає. Як і доріг. Нам навіть не вдається підвести пані Марію до хати, бо навіть габаритна автівка туди не проїде.

Далі і ми йдемо пішки. Дорогою бачимо колоритні будинки, та більшість із них - покинуті. Маленькі. Переважно з дерева.

Ось ще одна дерев'яна хата, вікна забиті дошками. Цікаво, тут хтось живе? Колодка на дверях, вочевидь хата пустує. Мою увагу привернула велика гарна хата. Вона тут єдина така. З одного із приміщень лунає звук пилки.

Ганна Шафар, жителька села Бобове:

Сесе моє хозяйство туй ми каждий собі робимо, я порося, тай корову дою, годую, а він заробляє гроші.

Гроші заробляє пан Юрій. Він столяр. Улюбленою справою займається і на пенсії. Каже, у своїй майстерні і сумувати не доводиться. Та коли згадує молодість, переходить на мінорний тон.

Юрій Шафар, житель села Бобове:

Раніше було багато нас тут людей було багато весело, дружньо. А тепер що, осталися туй почти самі старіки дітвори нема, нема молодлого та й нема і дітей …

Та школа в селі є!

А це аварійне приміщення, яке в буквальному сенсі тріщить по швах. Це не покинутий сарай, а школа. Наразі тут порожньо - карантин, але зазвичай тут проводять уроки. Щоправда, навчається тут лише четверо учнів.

І їх ми знаходимо легко. Бо всі вони - з однієї сім'ї! Роман, Василь, Діана, Дарина, Рената, Назарчик, Артьомчик ….

У пані Оксани їх 11! І саме вони - надія Бобового. Доки ці діти ростимуть - село житиме.

Стас, житель с. Бобове:

Буду коло мамки.

Щоправда сама Оксана не бачить їхнього майбутнього тут в ізоляції від світу.

Оксана Зеленьків, жителька села Бобове:

Я би хотіла десь май коло вулиці. Просто лиж не туй у цьому Бобові.

Так і вмирають українські села. За останні 20 років назавжди зникли більше ніж шістсот сіл, їх уже немає, вони стали пусткою. Ще є стільки ж сіл-фантомів, які існують хіба на папері. А люди там не живуть. Бо поїхали шукати кращої і легшої долі. Туди, де більше грошей, де є комфорт, робота, магазини. І дороги.