Буковина продовжує гостинно приймати переселенців з гарячих точок країни [ Редагувати ]

Тисячі людей і далі вимушено перебираються на спокійнішу Буковину. Хтось - транзитом, інші - оселяються з дітьми, онуками та домашніми улюбленцями. Тимчасовим прихистком для вимушених переселенців став не лише обласний центр, а й буковинські села - де громада робить усе, аби утамувати біль людей через розлуку із домом.

Мешканка міста Оріхів Запорізької області пані Юлія до останнього не хотіла залишати рідний дім.

Юлія Селезньова, переселенка з Запорізької області:

Я думала, ну як я все залишу: кіт, собака, хата рідна…

Але ворожі обстріли змусили жінку податися на захід країни. Родина рухалась навмання, опинившись в буковинському селі Вікно за 900 кілометрів від дому. Щойно почалась війна, три школи тутешньої громади переобладнали для переселенців, та вже прийняли до пів тисячі людей чи не з усіх гарячих точок країни.

Різного статусу, різного віку. Від семимісячного хлопчика до 93-річного дідуся.

У цій школі закордонні благодійники допомогли облаштувати пральні та ванни, а спальнями стали навчальні класи.

Катерина Іщенко, керівник відділу освіти Вікнянської сільської ради:

Приносили матраци, ковдри подушки. Організовували ліжкомісця. У класній кімнаті до 10 людей могли розміститись.

Поруч з організацією побуту, сільські педагоги й навчають, а психологи - розраджують.

Світлана Голик, директор Вікнянського опорного навчального закладу:

Був такий прикрий випадок, коли батьки приїхали з дитиною. Дитина майже тиждень не йшла на контакт тому, що приїхала з важких бойових дій. Але праця психолога зробила своє.

Окрема терапія - приготування їжі.

Наталія Лесюк, працівниця шкільної їдальні:

Домашньою їжею їх балуємо. Ліпимо разом вареники. На Паску випікали паски. Разом з ними ішли до церкви.

Онуки відновили навчання, їх прийняли, наче рідних, розповідає пані Юлія.

Юлія Селезньова, переселенка з Запорізької області:

Вона в нас там в технікумі навчалась, а тут в 10 класі онлайн і внук теж. Прибігають діти тут зі школи. Приходили приносили яйця фарбовані, паски. Спілкуються діти, як рідні. Може в нас там погляди різні, але душею люди безподобні.

Сотні вимушених переселенців так і працюють, вчаться та ходять до церкви пліч-о-пліч з місцевими.