Сім місяців під окупацією: що розповідають жителі села Любимівка? [ Редагувати ]

Сім місяців під окупацією. Розстріляні, розграбовані, закатовані. Що довелося пережити жителям селища Любимівка - це на Херсонщині, важко навіть уявити, каже моя колега Олена Мендалюк. Вона поїхала до цього населеного пункту і почула історії людей про звірства окупантів.

Те, що орки сім місяців намагалися встановлювати тут свої порядки, ми помічаємо, щойно приїхавши до Любимівки. Вцілілих будинків у селищі майже немає.

Марія, жителька смт Любимівка:

Ми подозріваємось в тому, що ми знали про наліт російської авіації, що за нас гибнуть люди. Коли нас привели сюди, нам понадівали на голови кофти. Чоловіка вели в переді, мене вели сзаді.

Марія розповідає, як її з чоловіком окупанти завели до місцевої школи. У будинку знань російські загарбники облаштували собі штаб і влаштовували свої нелюдські допити. Навколо - руїни, стіни в дірках від снарядів… Так росіяни замітали сліди своїх злочинів.

У коридорах досі ящики з-під боєкомплекту та сухпайки. У Марії перехоплює дух із кожним кроком. Цими коридорами окупанти вели жінку під руки на допит.

Марія, жителька смт Любимівка:

Два чоловіки вели чоловіка й двоє вели мене ось сюди по цьому коридору. - Вас сюди завели? - Да ось в цей клас. В мене на голові та кофта. Мене по ходу посадили сюди на стул. Я дивлюсь, а чоловік вже там на колінах. Я знімаю цю кофту и починає сильно пищать, бо я сразу поняла, що його вдарили. Що він на колінах.

У літньої пари забрали телефони. Обом зав'язали очі та кинули до якогось підвалу. Дуже тісне приміщення. Де орки таке взагалі знайшли, жінка й гадки не має.

У нього ж була кофта на голові. Вони його пістолетом по голові як влупили, розрубали йому голову. Він сказав, за що, а вони на коліна. Він ось так нахилився, а там прірва, руки немає на що сперти. Я як це побачила начала сильно пищать. Нас туди вкинули, я плакала там без перестанку. Чоловік мене успокоював, каже Маша успокойся. Я страшенно молилася. Це на них напевно діяло. - Вголос молилися? - Да. Плакала і молилась. Господи помилуй і спаси. Я там молилася в голос страшно.

Від усього пережитого в жінки страшенно розболілося серце. Її витягли з підвалу. Вперше за весь час знущань дали попити води.

Посадили мене ось тут і начали ось так наді мною махать. А чоловік сидів біля мене, а я падала. Ось того нас і витягли, я там просиділа напевне годин п'ять з чоловіком.

Потім іще добу російські нелюди допитували літню пару, звинувачуючи у співпраці з українською армією. Марія та її чоловік - далеко не єдині, кого росіяни тримали у полоні.

У підвалах тримали і женщин і мужчин, по місяцях, В мене зять був три місяці у полоні. Я не знаю, що вони хотіли. Він чергував там, хлопці хотіли знять, що їдуть, а їх зловили і забрали на три місяці зятя і племінника. - Що робили? - Я не знаю, бо вони не розказують, але такі худющі такі зарослі, що страшно було дивитися на них. Їх не годували. Казали раз в три дня.

Грабежі та розстріли будинків - просто заради розваги. У Любимівці окупанти поводилися, мов хижі звірі. Підтвердження тому - тут чи не на кожному кроці. Українська армія вибила російську орду з Любимівки приблизно місяць тому.

Приїхавши до вже вільного селища, ми застали місцевих за великим прибиранням. Жінки збирають посічені гілки на алеї Героїв, які виборювали перемогу у Другій світовій.

Валентина, жителька смт Любимівка:

На 9 мая сюди приходили, всегда тут празнували. А вони побили оно все. Бачите, що наробили і пам'ятник і це все побили. Нічого повичищаємо, все зробимо і все буде добре. Встановити все своє. Щоб красиво все було до того, як рашики були. Тут казали, це у вас мікрогородок. Ми кажемо село. Таке красиве. Кажемо, да таке красиве. А що ж ви робите з ним?

Велике прибирання у Любимівці тепер майже щодня. Люди хоч якось намагаються повернути колишнє обличчя своєму понівеченому селищу, яке тепер знову під синьо-жовтим прапором.