Як сцена лікує рани: розмова з акторами театру, які переїхали із Херсона та Харкова [ Редагувати ]

Їхні міста нагадують їм облиті кислотою художні полотна. Вони бунтували і протистояли окупантам, але через російську агресію довелось виривати себе із корінням і покидати все, що любиш. І крізь біль знову повертатись до творчості. Про акторів театру, які переїхали із Херсону та Харкова до Чернівців, про шлях гідності та як сцена лікує рани - дивіться далі.

Акторка з Херсона Ксенія Савельєва уже кілька місяців працює у Чернівецькому драмтеатрі. За цей час жінка ожила. У Херсонському драмтеатрі вона пропрацювала 25 років. 

Вистави, мистецькі проекти - все зникло, коли до міста зайшла російська армія..

Ксенія Савельєва, акторка Херсонського драмтеатру: 

Хто не погодився працювати у цьому руському драмтеатрі, просто вивісили оголошення, що колишнім працівникам театру вхід заборонений. Наші люди не погодились і вони ніяк не могли відкритись, бо в них нічого не виходило.

Актори не лише відмовилися від співпраці з окупантами, вони виходили на численні мітинги, розповідає Ксенія.

Ксенія Савельєва, акторка Херсонського драмтеатру: 

Наш театр не залишав нас. Нам давали виплати, хоч із затримкою, але не голодували. Хоча росіяни давали допомогу, ми не могли це взяти.

Та жінку не полишав страх. Найбільше боялася за 19-річну доньку.

Ксенія Савельєва, акторка Херсонського драмтеатру: 

Ходили люди озброєні. Ці солдати російські. І, ви розумієте, твоя доля залежить від цих людей. Я іду поруч з донькою, я бачу, як вони чіпляються, задивляються. І за неї було дуже страшно.

Після складного виїзду з родина опинилась у Чернівцях. 

Ксенія Савельєва, акторка Херсонського драмтеатру: 

Ми сюди приїхали, і слово "Херсон" і все, сльози градом, і ти не можеш себе зупинити, це такий біль. Вони б'ють по місту, просто б'ють по серцю, по душі. Це дуже боляче, коли ти згадуєш цей Херсон наш прекрасний, квітучий, світлий Херсон. 

А для Єгора Кривицького невгамовний біль - це Маріуполь. Будинок, де була квартира юнака, згорів через обстріліли.

Студент Харківського університету мистецтв ще в 16 років почав працювати у Маріупольському театрі ляльок.

Єгор Кривицький, актор Чернівецького драмтеатру:

Монтував сцену, робив ляльки та грав вистави з цими ляльками. Ми грали "Білосніжку і сім гномів", і я був там гномом-ворчуном.

Додому у Маріуполь Єгор востаннє навідався під час Новорічних свят - напередодні повномасштабного вторгнення. Усі його рідні залишились там.

Єгор Кривицький, актор Чернівецького драмтеатру:

Коли увляєте Маріуполь, що ви собі уявляєте? - Напевно, свій двір. В нас був двір, неподалік - школа. Уявляю Центральний театр. Площу за цим театром. Є таке дуже велике бажання після деокупації Маріуполя туди приїхати. Але мене мама відмовляє від цього. Бо каже: ти не витримаєш. 

Тож попри свій біль Єгор грає на сцені.

Єгор Кривицький, актор Чернівецького драмтеатру:

В Полтаві було. Робили проєкт, читку з режисером. Він намагався з мене витягти, зробити, щоб я нутрощі свої показав. Коли починав, то в мене сльози, істерика.. Як це не дивно, у мене з'явився такий патрон. Якщо треба зіграти щось драматичне або максимальне, я його можу дістати.

Для акторів-переселенців гра на сцені у Чернівцях - не просто робота, це терапія. І це відчувають - і колеги, і глядачі.