Місяць пекла, кривавих боїв, мороку та голоду: спогади оборонця "Азовсталі" [ Редагувати ]

Місяць пекла, кривавих боїв, мороку, голоду, гірких втрат... Смак борошняних коржів, запах тюльпанів, спів солов'я... Це те, що навічно закарбувалось у пам'яті Олега на псевдо "Домовий". Після "Азовсталі". Про оборону, незламність, сильну віру та хорошого друга, чиє життя обірвалось у стінах маріупольської фортеці - дивіться далі.

Дружба та спільний біль. Ось, що об'єднує цих двох чоловіків. "Азовсталь". Один - тримав її до останнього... В іншого - вона забрала брата…назавжди. 

Олег, позивний "Домовий":

Я не забуду ніколи тюльпани на "Азовсталі". І смак тих ліпьошок, які готувалися там, на "Азовсталі". Теж ніколи не забудеш.

Олег з позивним "Домовий" воює ще з 2014-го - на Сході. А 24 лютого приєднався до "Азову" і став на захисті столиці.  Та вже наприкінці березня разом із побратимами вилетів на гелікоптерах в оточений росіянами Маріуполь. 

Олег, позивний "Домовий", захисник "Азовсталі":

Працювали по Маріуполю по 15 квітня. А з 15-го на 16-е у нас був перехід на "Азовсталь". Дуже важкий, дуже кривавий, дуже страшний. Ну він відбувся. А потім - місяць "Азовсталі".

Місяць пекла. Мороку, голоду й кривавих боїв. Що було найстрашніше?

Олег, позивний "Домовий":

Авіація. Вони знищували все, знаєте, по місту, коли вони танками розбивали будівлі, було важко. Але трималися. А на "Азовсталі" вже закінчувалась зброя, набої закінчувались ,то що з їжею були проблеми - то не секрет. Хлопці гинули.

Щодня. У пошуках води чи під час розвідки. Серед них - і хороший друг Олега - Євген Котелянець з позивним "Кіт".

Олег, позивний "Домовий":

Він став дуже близькою людиною в тому сенсі, що він став дійсно як брат. І вийшло так, що 3 травня він загинув на "Азовсталі". Постріл танка. Йому відірвало руки ноги. Ну от він загинув.

Дмитро Котелянець, брат загиблого воїна, волонтер:

Важко було кожні 3-4-5 днів - чекати вєсточки від хлопців – "Живі, здорові". 2- 3 дні чекаю. Потім плюсик. Потім плюсик, потім плюсик. А потім однієї ночі мені дзвонять і кажуть:"Кіт" – 200-й".

Без батька залишилось двоє доньок і дружина, каже Дмитро - рідний брат Євгена Котелянця. Вони двійнята. Хоч зовсім не схожі, та все життя йшли пліч-о-пліч. 

Дмитро Котелянець, брат загиблого воїна, волонтер:

У віці 3 хвилини. Мабуть, 3 хвилини. Євген старший, так. Його... мамі тоді робили кесерів розтин і його так сталося, що просто чисто по фортуні дістали пешого. І ми завжди з дитинства разом ішли. По життю разом служили в армії, разом все робили. Дорожки наші ніколи не розходилися. 

Лише під час вторгнення рф їхні шляхи розійшлися. 24 лютого брати домовились: оскільки Дмитро має транспорт, бере на себе евакуацію жінок та дітей, а Євген - йде у військкомат. 

Дмитро Котелянець, брат загиблого воїна, волонтер:

Ну не передати це відчуття, коли від тебе таке щось саме найрідніше… ну окрім дітей, звичайно, по життю - і нема. І тобі нема кому зателефонувати, нема від кого почути щось... якісь слова ...слово "брат". І це найважче. Тіло брата ще залишилось на "Азовсталі". Хлопці його поховали. 

"Домового" ж на "Азовсталі" – контузило, паралізувало ліву частину тіла, відняло мову, чоловік майже осліп. Але йому вдалось вижити. І у полоні також. 

Олег, позивний "Домовий":

Було жорстоко. Те, що електрошокером проживали до кісток, то теж було. То, що підвішували їх за різні - кого за руки, кого за ноги, кого ще за щось. Ну катували хлопців дуже сильно. 

Та Олег не втрачав віру, що повернеться додому. Пригадує першу ніч у неволі...

Олег, позивний "Домовий":

Я як якийсь божевільний сидів на вулиці і слухав солов'я. Бо я не можу передати то відчуття, коли ти після цих розривів постійних, після того всього ти це можеш чути - життя продовжується, все буде нормально.

Так і сталося. Через 45 днів полону - відбувся обмін. 29 червня - Олег та ще 143 українських захисники повернулися додому. Та багато наших героїв досі залишаються у полоні.

Олег, позивний "Домовий":

І це дуже болить болить всім. Я сподіваюся, що наша держава працює над цим всім. Щоб хлопців звільняли. Ну ви ж знаєте, що кожній матері, кожний дружині, кожній дитині їм хочеться не колись обіймати свого нареченого, або чоловіка, або сина, а зараз.

А Дмитро мріє повернути тіло загиблого брата додому й провести його в останню путь: 

Дмитро Котелянець, волонтер:

Це буде наша місія далі, коли наші хлопці звільнять Маріуполь, - забрати всіх наших хлопців додому, поховати дома. Дуже хочеться, щоб всім сім'ям загиблих надавали підтримку. Дуже хочеться, щоб пішли назустріч. Дуже хочеться, щоб менше було тяганини з паперами, а більше по факту про людей.