5 діб стікав кров'ю: як вдалось вижити бійцю [ Редагувати ]
Його покалічив російський дрон - поранив ноги. Коли накладав собі турнікети, прилетів ще один ФПВ. Уламками вибило око. П'ять днів він не міг покинути окоп і стікав кров'ю. Та побратими все ж змогли його евакуювати. А коли доправили у шпиталь, лікарі ампутували воїну обидві кінцівки.
Це історія бійця 104-ї бригади територіальної оборони з позивним "Док". Він лікар "швидкої" з міста Сарни, що на Рівненщині. У складі батальйону "Поліські вовки" Анатолій тримав оборону спочатку на Бахмутському, а згодом на Куп'янському напрямках. Зараз боєць на реабілітації у шпиталі та чекає на протезування. Більше про незламного військовика-медика і його найбажанішу нині мрію розкаже Сніжана Сидорук.
Це було вночі. Звук. Звук скиду відбувся. Далі вибух. Далі біль в ногах, зрозуміло, що вже однієї ноги не було. Інша була там на межі.
Позицію поблизу села Табаївка на Харківщині, де перебував Анатолій, атакував російський дрон. Упав в окоп просто під ноги. Боєць мусив сам собі надавати меддопомогу.
Анатолій, військовослужбовець:
Поки накладав турнікет, вже звуку я не чув в цей момент від болю і так далі, відбувся другий скид, який знищив мені праве око. Далі я вже лежав...
Коли стихло, розповідає воїн, прийшли на виручку побратими. Усе, що змогли - дотягнути турнікети. Евакуювати важкопораненого вдалося лише на п'яту добу після атаки.
Анатолій, військовослужбовець:
Ми були в напівоточенні, і плюс 24 на 7 повітря було їхнє. Не спати 24 години там, на 5 діб помножить - це неможливо. Саме головне в цей момент - це була вода...
У турнікетах Анатолій провів понад сто годин, доки його доправили до лікарні. До великої війни чоловік і сам працював на "швидкій". Тому одразу усвідомив: ніг йому не врятують. Тепер захисник пересувається на кріслі колісному.
Просто зрозумів, що треба продовжувати жити, раз так дано було вижити.
Анатолію - 50. Він із міста Сарн. У військо пішов добровольцем. Записався в 104 бригаду тероборони. Був старшим бойовим медиком роти. Спершу стояв на білоруському кордоні. У 23-му зі своїм батальйоном "Поліські вовки" воював під Бахмутом, а у 24-му стримував ворога на Куп'янському напрямку - там його і поранили.
Анатолій, військовослужбовець:
Буває сниться, що ходиш у сні, ходиш, потім просинаєшся, а ніг немає, тому п'ять хвилин трошки поганий настрій, а далі все проходить.
Нині боєць на реабілітації у Рівненському обласному госпіталі ветеранів війни. Там готується до протезування.
Це доволі складний процес, відповідно коли пацієнтові треба буде стати на два протези, навчитись на них тримати рівновагу для початку, ходити.
Для цього Анатолій відновлюється у фізіотерапевтів. Тренує м'язи нижніх кінцівок.
А також фізично навантажує руки та тулуб. Сам себе мотивує.
-Правильно, Анатоліч? - Так. - Красунчик я.
Павло Дячук, фізичний терапевт:
Коли ми працюємо з гантелями, ми працюємо над плечовим поясом, укріпляємо силу м'язів спини, плечей і рук. Відповідно для того, щоб коли пацієнт стане на протези - йому було легше для пересування на ліктьових милицях, поки він буде навчатися...
Анатолій, військовослужбовець:
У віці 50 плюс будь-яке тренування дається не дуже легко, але є стимул працювати. Надіюсь з ногами буде все те саме, тобто все вийде.
А це вже перші кроки Анатолія на протезах. Найбільше його бажання - знову ходити.
Анатолій, військовослужбовець:
Вже ставав на ноги, на металеві ноги. Ну, так, воно йде з трудом, не все зразу, як пояснили.
Під час прогулянки з командою "Подробиць" Анатолій рідко дозволяє допомогти йому з кріслом колісним - прагне бути самостійним. Удома на чоловіка чекає дружина й троє дітей. Заради них і воював. Тепер знову хоче стати опорою для рідних.
Просто вірити в себе, розуміти, шукати сенс життя.
