У Черкасах відбулась акція "Полон вбиває" [ Редагувати ]
Полон вбиває. Щонеділі у містах України родичі полонених та зниклих безвісти військовослужбовців виходять на центральні площі, щоб нагадати суспільству, що їхні рідні та близькі перебувають в російських катівнях. За даними координаційного штабу з питань поводження з полоненими, офіційно таких понад 8 тисяч.
За їхнє визволення постійно борються й у високих кабінетах, і просто неба під час акцій. Більше в репортажі Станіслава Кухарчука.
Неділя, дванадцята дня, на Соборній площі Черкас сотні людей з плакатами та портретами воїнів. Здебільшого це рідні полонених черкасців. Дехто з них у російських катівнях вже понад два роки або ж безвісти зниклі на полі бою. Маріуполець Антон про долю свого батька волонтера Дмитра Чичери досі не знає. Він допомагав оборонцям оточеного міста до останнього, а потім безслідно зник. На акцію "Полон вбиває" прийшов не сам…
Антон Чичера, син зниклого безвісти волонтера:
Зараз я привів свого молодшого брата, щоб він теж трошки бачив, розумів, що відбувається, я йому постійно пояснюю, що я збираюсь мобілізуватись до бригади, яка боронила наше рідне місто… Багато хлопців загинули, багато в полоні. І він питає, як ми зможемо підтримати тих, хто в полоні, вони не чують, не бачать? А я йому відповідаю, що в першу чергу – це велика підтримка для родин.
Такі акції відбуваються щонеділі в багатьох містах України. Спершу це була підтримка родин полонених оборонців Маріуполя. Адже російські кати, попри обіцянки й досі не обміняли більшість бійців полку "Азов", прикордонників та морських піхотинців. Оксана Коцуконь приходить на акції вже без надії на повернення сина Олександра – він загинув у блокадному місті. Але жінка хоче підтримати інших.
Оксана Коцуконь, співорганізаторка акції "Полон вбиває":
У нас ціль була і є – об’єднати на цій площі, на цих акціях всі категорії, тобто без різниці з якої бригади, яка це була частина, яка була приналежність військовослужбовця – всі родини об’єднати й дати їм розуміння, що вони не забуті суспільством.
Хтось з піхоти чи з десанту, з Нацгвардії та прикордонної служби. Батьки, дружини та діти тут на акціях тримають портрети рідних і нагадують суспільству про свій біль. Більшість чекає своїх захисників вже понад два роки…
Ці кадри були зняті у березні-квітні 22-го року під час кривавої оборони міста Попасна. Щоб стримати російський наступ для підсилення 24 бригади в палаюче місто завели підрозділи черкаської 118 ТрО. У жахливих вуличних боях загинули десятки бійців, десятки потрапили в полон, ще більше зникли безвісти. Зв’язок із чоловіком Ганни зник 27 квітня. Офіційно він вважається зниклим. Понад два роки жінка живе лише вірою та надією.
Ганна Донець, дружина зниклого безвісти:
Кожного дня ти 50 на 50.. Ти й не живеш, і не можеш боротися за нього як за живого, і не можеш боротися і за мертвого, тому що ти віриш, ти надієшся, що десь, хоч десь побачити його живим, і розумієш, що, окрім рідних, вони нікому не потрібні. Ми чекаємо вдома кожного живим, як і хлопці, які зараз воюють… Вони повинні розуміти, що наш народ за них горою.
А ось так чоловік Світлани обіймав дружину після останнього обміну. Цього моменту вона чекала з квітня 22-го. Але навіть після такого щастя вона продовжує приходити на акції в підтримку інших родин. Адже в руках росіян ще понад вісім тисяч українців.
Світлана, дружина військовополоненого:
Не буває чужих – вони всі наші. Ми всі українці повинні гуртуватись навколо нашої спільної біди. А це біда… Ви подивіться, скільки людей в полоні, скільки безвісти зниклих – це просто жах.
Та попри це жахіття серед присутніх немає місця зневірі. Тому наступного тижня і далі вони приходитимуть на акції, допоки всі полонені українці не опиняться вдома.
