​Володимир Ращук у програмі "Моя історія": Кожен день війни залишає свій слід назавжди [ Редагувати ]

Героєм нового випуску проєкту "Моя історія", який вийшов в ефірі загальнонаціонального телемарафону "Єдині новини" в слоті мовлення телеканалу "Інтер", став відомий український актор Володимир Ращук. Він – виконавець однієї з головних ролей у новому серіалі "Прикордонники", телепрем’єра якого стартує 2 грудня о 19:20 на каналі НТН. Володимир грає офіцера Івана Криницького, який через поранення повертається з фронту і на запрошення ректора погоджується на посаду викладача прикордонної академії за умови навчати курсантів за своєю власною методикою.

Але і в реальному житті Володимир Ращук від початку вторгнення – на передовій. І про війну знає не зі сценаріїв. У відвертому інтерв'ю ведучій Анастасії Даугуле актор і військовослужбовець поділився закадровими секретами серіалу, а також розповів про своє життя, в якому йому вдаєтьсяпоєднувати акторську діяльність та військову службу.

– Володимире, ви все своє доросле життя будували успішну театральну та кінокар'єру. З початком повномасштабного вторгнення ви пішли до війська і пройшли там шлях від рядового до керівника підрозділу. Як ви зараз самі себе ідентифікуєте? Ви актор чи ви воїн?

– В мені живе багато особистостей. Колись давно, коли я ще був студентом, мені сказали, що я повинен вибрати щось одне: або театр, або кіно, або музику, або спорт, або бізнес. Мене переконували, що неможливо одночасно бути професіоналом в усьому. Але я вважаю, все, що я перерахував – все це є частиною моєї професії.

Я приїхав з Маріуполя, все виборював сам і виборюю досі своє місце під сонцем. Тому дух воїна у мене в крові. В Маріуполі були такі правила: або ти, або тебе. І це мені, до речі, допомогло в професії. А зараз професія допомагає мені на фронті, тому що людей з творчим, креативним мисленням, які в змозі подивитися на ситуацію якось інакше, насправді, дуже мало. Це така нова формація воїнів.

– Сімнадцять років ви віддали великій сцені – працювали в одному з найкращих українських театрів – Театрі ім. Лесі Українки. Знімалися в кіно і серіалах. А в перші дні повномасштабного вторгнення мобілізувались до війська, навіть розуміючи, що через травму і стан здоров'я вас можуть не взяти у звичайному військкоматі – тому пішли в добробат "Свобода". Як вважаєте, це, певним чином, доля вас вела?

– Доля завжди дає вибір, і тільки ти вирішуєш, куди повернути, що і як зробити. В той момент я прийняв рішення піти в добровольчий батальйон солдатом, бо не мав звання. В той момент я знав, що мене не візьмуть до лав ЗСУ, НГУ чи іншої структури, бо мав "білий квиток", в якому було написано "непридатний" навіть під час війни. А вже після того, як ми звільнили Бучу, Ірпінь та Гостомель, мобілізувався в Гостомельську бригаду НГУ "Рубіж".

У перші дні повномасштабного вторгнення я не розумів, що таке війна. Вже пізніше, в Ірпені, побратимам сказав: "Скільки часу знімався у військових фільмах, грав на сцені війну, але все, що нам показували – це така маячня. Вона не має нічого спільного з реальною війною". Бо я побачив війну. Це найнижчий і наймерзенніший пласт спілкування людей. Цивільні, навіть, не уявляють, що це таке. Надважко в умовах, коли вдень при плюсовій температурі ти місиш багнюку, а вночі мінус 20, і ти, навіть, не помічаєш, коли відмерзають кінцівки.

– Ви брали участь у визволенні Київщини, були в Ірпені і в Бучі, на Бахмутському напрямку та біля Сіверськодонецька. Де було найтяжче?

– Кожен день війни залишає свій слід назавжди. Коли я повернувся після Ірпеня, й ми сиділи з дружиною на кухні, я їй сказав, що після всього того, що я там побачив, щось людяне в мені померло назавжди. Бачив я страшне – страчених дітей, жінок з зав'язаними очима і контрольним у голову, розрізаного алабая, якого просто з'їли. Далі – більше. У Сіверськодонецьку були важкі контактні міські бої, коли бачиш очі ворога. Потім почався Бахмут, Курдюмівка, Озерянівка, Андріївка, Кліщіївка: оця люта лють, зима, окопи, посадки. Було й таке, що ховатися від обстрілів ніде. Цієї осені була моя сьома ротація. Здається, що це найважчий напрямок. Ну, просто, дуже важко.

– У вас є орден "За мужність" III ступеню. За які події ви нагороджені?

– Рубіжне і Сіверськодонецьк. В Рубіжному ми вийшли без жодної втрати з оточення. А в Сіверськодонецьку так сталося, що загинув командир роти, і я був змушений зайняти його посаду. 26 днів ми воювали ротою – це було люто.

– Як вас змінили ці роки війни?

– Безповоротно. Навіть якщо здається, що все добре, насправді це не так. Є дуже багато проблем: контузії, смерті побратимів... Це ж неможливо стерти. Зараз я мушу бути або тут, або там. Але коли я приїжджаю на ротацію, то повертаюся до своєї улюбленої професії, яка мені приносить задоволення. Так і з "Прикордонниками" – була можливість позніматися між ротаціями. Мій персонаж – Іван Криницький – курсовий офіцер, як і я – доброволець. Творча команда розуміла, звідкіля я прийшов. Навіть художники до мене підходили з питанням: "Володя, розкажи, який на вигляд має бути штаб?"

– Тобто ви, фактично, були додатково ще й консультантом з військових питань на майданчику?

– Інколи навіть було запитання: я більше консультант чи актор? Ми змінювали все – від сценарію до амуніції. Я вчив акторів різним армійським особливостям, починаючи від побуту і того, як повинна бути зібрана "броня", до того, як потрібно рухатися під вогнем. Вчив серйозно, з урахуванням свого бойового досвіду.

А курсантам організовував шикування, ми читали молитви націоналіста, була хвилина мовчання, доповіді, все, як має бути, от саме по-військовому. Тому там не тільки є історія того, що актори щось зіграли, ми намагалися, все ж таки, зробити більш реальним те, що мало бути просто вигаданим.

– Як ви вважаєте, кому цікаво буде подивитися цей серіал?

– Всім. Моє абсолютне переконання, що кожен громадянин України – хлопець, дівчина, дитина, бабуся – має стати на мілітарне формування. І мати собі другу професію військову, бо ми маємо неадекватного сусіда. Тому серіал буде корисним всім, і цивільним, і військовим – там багато правильної, цікавої інформації.

– В серіалі "Прикордонники", який глядачі зможуть побачити з 2 грудня о 19:20 на телеканалі НТН є чимало гумору. Як ви вважаєте, гумор зараз доречний в патріотичному кіно?

– Він життєво необхідний. Як би не було жахливо, єдине, що там рятує – це гумор. Він обов'язково має бути. Гумор – те, що в принципі є в ДНК нашої нації.

– Як ви бачите подальший розвиток українського кіно і театру?

– Перше, що горить – знімати дитячий контент: казки, фільми, що націлені на ідеологічне виховання. Це те, чого майже немає. Отримавши незалежність, ми можемо втратити нашу молодь. Бо російська пропаганда надпотужна – її вплив простягається на схід і на південь, на Крим. Я це кажу тому, що я це знаю. Я звідти родом.

– Ваша дружина – Вікторія Ращук – теж актриса. У вас довга, щаслива, спільна історія кохання і вона вас дуже підтримує. Але складно підтримувати стосунки на відстані. Ваш рецепт, як зберігати родину і почуття, якщо місяцями не буваєш вдома?

– Стосунки – це робота і… багато спільного. Ми все робимо разом: в театрі – разом, в кіно – разом, на спорт – теж разом. Групу створив, щоб Україна чула, як вона фантастично співає. Я там граю, вона співає. Все разом. Це мій найкращий друг, мій партнер, моя любов. Мені нема що приховувати і вигадувати. Мені завжди хочеться їхати додому, бо я знаю, що мене там чекають.

– Ви часто пишете одне одному в месенджерах, коли ви на війні, а вона вас чекає?

– Так. Я розумію, наскільки вона переживає. І в будь-яку вільну хвилину, якщо є зв'язок, я обов'язково відписую, бо знаю, що коли я їду на фронт, в неї життя на паузі. Це, просто, вона завалює себе настільки роботою, щоб ні про що не думати. Вона не встигає їсти. Ну, коротше, просто режим паузи. Я знаю, що кожне моє повідомлення – це для неї ковток життя, що зі мною все добре. Живий, здоровий, поспав, поїв…

– Після перемоги ви повернетесь в акторську професію? Зможете з усім цим "бекграундом", який здобули за час війни, повернутися, у "богемне" життя?

– Я його таким не сприймаю. Всі думають, що акторська професія – це червоні доріжки, дорогі костюми, вечірки. Для мене це дикість. По-перше, ця професія про дослідження людини. А по-друге, актор – це лікар душі. Звісно, в мене є досвід військового. Звісно, я можу про це говорити і маю на це право. Зараз багато акторів, які воюють. Тішу себе надією, що саме вони, коли повернуться, будуть грати військових. А не ті актори, які пороху не нюхали.

– Якою ви бачите Україну після війни? Що б ви хотіли, аби в країні це змінилося, щоб ви вийшли на сцену і самі собі сказали: "Я не дарма ці роки провів в багнюці під кулями та під дронами. Це вже інша країна".

– Щоб вона була українською. Щоб люди, які тут живуть, її любили. Створювали найкращі виробництва і бренди, знімали кіно про українських супергероїв, бо ми знаємо свою історію і хочемо це популяризувати. З любов’ю до наших пращурів, з повагою до нашої культури і історії. Зараз найбільша мотивація на війні – розуміти, що я українець, і захищаю своє святе: мою сім’ю, мою родину, мою ідентичність. Те, що хочуть знищити, все що наші пращури виборювали, формували нашу державність. Якщо це буде, можу сказати, що всі ці смерті не марні.

Дивіться авторську програму "Моя історія" в ефірі телемарафону "Єдині новини" в слоті мовлення телеканалу "Інтер" щонеділі о 21:20.