Чужі серед своїх: коли люди з обмеженими можливостями перестануть бути вигнанцями у суспільстві [ Редагувати ]
І якщо вся Європа йде на повний карантин, логічно очікувати на таке ж рішення і у нас. І, вочевидь, воно не забариться. Суспільство добре розуміє, який це тяжкий сценарій. Особливо для бідної країни.
Але уявіть, який це удар для тих, хто і у звичних умовах почувається вигнанцем. Що має зробити влада, аби люди з інвалідністю не замикалися у чотирьох стінах? Та який німецький досвід добре було б перейняти Україні? Феруза Бегматова - далі.
Інвалідність та непрацездатність. У більшості країн ці поняття розрізняють...
Клаудіа Петерсен, працівниця готелю:
Усі люди, якими би вони не були, повинні мати роботу.
Та в Україні - ні!
Катерина Ковальчук, пекарка:
Я пыталась устроиться, но нигде "не подошла".
Роботодавці не бачать у таких кандидатах перспективи...
Олена Богінська, інспекторка відділу персоналу:
Сказали, що "з вами складно, ви не зможете з нами працювати".
Олександр Кікін, військовий-доброволець:
Создать полностью специальное рабочее место, дать полностью специализированный график - многие предприятия, просто этим не хотят заморачиваться, это лишнее время, лишние вложения.
Це Олександр Кікін, боєць-атовец, доброволець. Він - інвалід війни першої групи, на фронті втратив ногу.
Олександр Кікін, військовий-доброволець:
Почти год я занимался тем, чтобы доказать, что у меня не "общее заболевание", которое поставил мне МСЕК, а мои "поранення пов'язані з захистом Батьківщини".
Тоді, не маючи протезу і ледь тримаючись на милицях, він був змушений бігати містом, збираючи папірці, аби вибороти чергову довідку про свій статус - саме тоді Олександр уперше усвідомив, що значить бути людиною з інвалідністю в Україні.
Олександр Кікін, військовий-доброволець:
Об очень многих этих льготах люди просто даже не имеют информации. Мы сделаем столько кругов бюрократии, чтобы человек плюнул и просто этого не брал.
Зараз Олександр допомагає іншим не втратити шанс на нормальне життя. Сам він - паралімпієць у збірній по гольфу та маркетолог, працює віддалено з інтернет-замовленнями. Але знайти не дистанційну роботу було вкрай складно. Компанії пропонували Олександру лише "орендувати" його документи про інвалідність - аби формально виконати вимоги законодавства, адже в Україні, якщо на підприємстві працює від 8 до 25 осіб, працедавець повинен забезпечити робочим місцем хоча б одну людину з інвалідністю.
Олександр Кікін, військовий-доброволець:
Но фактически, условия для работы этого человека не могут предоставить, они берут, пользуются просто документами людей с инвалидностью, платя им какие-то небольшие деньги.
А це - Катерина, вона - пекарка за освітою і людина з ментальною інвалідністю. Вона теж безліч разів відгукувалася на вакансії, але щойно роботодавці дізнавалися про її статус - відмовляли.
Катерина Ковальчук, пекарка:
"Оставьте свой телефон, мы вам перезвоним", и так и не перезвонили.
Але тепер вона нарешті отримала свою першу роботу та ще й за фахом! Влаштувалася в столичну пекарню. Тут більшість працівників теж з особливостями.
Владислав Малащенко, засновник пекарні:
Тут у всіх з фізичним тілом все ОК, але з ментальним - все дуже погано і їм треба інші умови - їм треба набагато більше місця, їм треба вікна, вони потребують догляду, їх не можна просто залишити.
Владислав Малащенко - засновник цієї пекарні. У минулому - соціальний педагог. Та зараз вирішив поєднати бізнес і свою професію.
Владислав Малащенко, засновник пекарні:
Мінус у тому, що завжди не вистачає коштів - в Україні це ніяк не фінансується.
Середній вік працівників у цій пекарні - 36 років. І для більшості - це перша робота в житті.
Владислав Малащенко, засновник пекарні:
У більшості цих людей не робоча група, вони не мають права працювати, тому що у МСЕКУ їм сказали, що ти не маєш права працювати, маєш сидіти вдома, ходити у реабілітаційний центр. Таким чином, твоє життя - такий вічний дитячий садок.
Усього працівників кухні - 19. І всі вони професіонали.
Юліана Палладіна, керівниця пекарні:
Здесь у всех есть образование, у многих образование как у пекарей.
Та ця пекарня радше виняток із правил, бо влаштуватися освіченим людям з інвалідністю - надскладне завдання.
Олена Багінська, інспекторка відділу персоналу:
Якщо без освіти і працювати - така звичайна, проста робота, ну да, можна найти, а от хто має освіту - тим важко.
Олена Багінська не чує з дитинства.
Олена Багінська, інспекторка відділу персоналу:
Дуже дякую мамі, що вона займалася мною. Так, це тяжко, але я не вважаю це проблемою життя, можна жити, розвиватися працювати, любити, кохати.
Попри те, що в Олени кілька освіт, жінку відмовлялися сприймати, як фахівця.
Олена Багінська, інспекторка відділу персоналу:
Я не хотіла бути комплектувальником, а щось хотіла більшого.
І тепер вона працює інспекторкою у відділі персоналу: сама наймає на роботу нових працівників у мережу супермаркетів.
А це - Німеччина, Гамбург. З десяти мільйонів людей з інвалідністю - тут роботу має кожен десятий. Допомагає спеціальний закон, чимось схожий на український, який зобов'язує компанії встановити штатну квоту на людей із інвалідністю. І більшість підприємств цю норму перевиконує! Як ось ця кейтерингова компанія, яка годує обідами дитячі садки.
Кай Госслар, керівник компанії:
У нас дві мети: створити робочі місця для людей з інвалідністю і поліпшити харчування дітей.
Якщо ж люди з інвалідністю не можуть знайти роботи на первинному ринку праці, є ще інший варіант. Спеціальні фірми, де працюють лише такі, як вони. Наприклад, швацькі майстерні.
Крістіан Віллер, керівник швацької майстерні:
Зараз ми шиємо маски багаторазового використання - їх можна прати, прасувати і носити тривалий час. Є запити і на пошиття халатів для лікарів.
А ще німці працюють на тим, про що в Україні взагалі забули - про безбар'єрне середовище. У переносному і буквальному сенсі. Усі установи, ресторани, кінотеатри обладнані пандусами. Бордюри - занижені, на станціях метро є ліфти, а в автобусах - платформи для інвалідних візків.
Крістіан Вагнер, представник готелю:
Ми - невеликий готель. Половина всіх номерів обладнана для гостей на інвалідних візках. Та й працюють тут люди з фізичною, або розумовою інвалідністю.
Цей тризірковий готель називають найлюдянішим у країні. Вже понад 20 років на роботу тут наймають лише людей з інвалідністю. Клавдія Петерсен у готелі - від першого дня. Гості називають її королевою "сніданків".
Клавдія Петерсен, працівниця готелю:
Усі люди - хай там які вони - повинні мати роботу, бути здоровими і щасливими. Я щаслива.
Про необмежено щасливе життя мріють і наші співвітчизники, щоправда, наразі не мають і найменшого.
Олена Багінська, інспекторка відділу персоналу:
Ми шукаємо там, де є люди такі, як ми, щоб нас розуміли... і поважали.