Тіні забутого раю: чому в Україні залишили напризволяще учасників гучного радянського експерименту? [ Редагувати ]

Їх було сорок. Сорок українських сіл, які Радянський Союз обрав для небаченого соціального експерименту. Тут будували багатоповерхові будинки, гаражі, клали асфальт. І навіть зводили великі кінотеатри, які на той час були екзотикою для деяких обласних центрів.

Ці потьомкінські вітрини "процвітання" радянсько-українського села Союз активно демонстрував світу. Сюди привозили й першого космонавта Юрія Гагаріна, й кубинського лідера Фіделя Кастро... Але після розпаду СРСР про унікальні села забули. Як живуть сьогодні перші сільські експериментатори?

Асфальтовані дороги, багатоквартирні будинки. Усе - як у невеликому місті.

Сараї тоже є, все в нас є.

Але Стара Котельня на Житомирщині - це село. Хоча його жителі звикли називатися містянами.

Село зараз, раніше було місто можна було сказати.

Двоповерхові будиночки, алея для прогулянок і п'ятиповерховий готель. Усе це результати масштабного соціального експерименту, який розпочали у 70-их роках по всій Україні

Тоді взялися відбудовувати зруйновані війною села. Виділили чотири десятки найперспективніших - і вирішили відроджувати їх по-новому. Ці села назвали експериментально-показовими. Стара Котельня - одне з них.

Життя тут хотіли зробити таким, як у місті, - згадує місцевий житель Володмир Хоменко. Чоловік на власні очі бачив, як розгортався експеримент.

Володимир Хоменко, завідувач Старокотельнянської амбулаторії:

Була така концепція - "стирання грані між містом і селом". Тому що робота сільських людей-трударів - вона специфічна, залежить від погодних умови від пори року, це не так як на заводі - виключив станок і пішов додому.

Селян переселили у квартири. Звели перший в Радянському Союзі широкоформатний кінотеатр. І спорткомплекс із тренажерним залом. Нині тут не те що тренажерів - підлоги подекуди немає, - скаржиться місцевий староста. Відновити гігантську будівлю власними силами село не може.

Олег Халін, староста села Стара Котельня:

Я написал письмо в Министерство молоди и спорта, дал кошторис, приехал строитель, сказал что здание подлежит реконстриукции и на его видновлення надо 3,8 миллиона.

Але грошей селянам так і не виділили. Пусткою стоїть і готель у центрі - раніше тут жили інженери, які приїжджали на роботу з міста. А в будинку культури на пів тисячі глядачів концерти правлять голуби.

Надія Люлько, директор будинку культури села Стара Котельня:

Він в аварійному стані, грошей на нього канешно... воно текло, затікало, це голуби ось буквально рік півтора голуби оселилися і таке роблять, а так взагалі ми страємося його підтримувати.

Селяни кажуть: від гігантських будівель нині більше проблем, аніж користі. Та й до життя в квартирах жителі Старої Котельні так і не звикли - більшість людей все одно тримають городи.

Володимир Хоменко, завідувач Старокотельнянської амбулаторії:

Я живу в цьому будинку, навпроти у мене магазин, аптеки. Але оскільки я родився в селі і то гени мої від батьків від землі з діда-прадіда, то ясно що тягне до землі, в мене там є невелика дача, 40 соток землі.

Ще одне показове село - Ксаверівка на Київщині. Теж зі славетним минулим.

Лідія Коваленко, завідувачка бібліотеки села Ксаверівка:

Я прийшла на роботу у 1972 році, то тут життя буяло, не те що зараз, будинок культури функціонував повністю, там два магазини, контора колгоспу тут була, кафе було і готель.

Село було радянською вітриною - для іноземних делегацій. Недарма Ксаверівку розбудували на найпомітнішому місці - по обидва боки траси "Київ - Одеса".

Анатолій Кашуба, житель Ксаверівки:

Ой-ой-ой, тут приїжджали з усього міра. З Кореї приїжджали.

Тамара Почтар, учителька історії Ксаверівської школи:

Приїжджали Індіра Ганді, Фідель Кастро, Хо Ши Мін 0 це В'єтнам.

А ще в місцевому шкільному музеї зберегли світлини з візиту Юрія Гагаріна. У ті часи сусідні села Ксаверівці заздрили.

Тамара Почтар, учителька історії Ксаверівської школи:

Я сама з Мар'янівки тут поряд, 3 км, і ми там жили, я приїжджала до родичів у Ксаверівку, бачила світло газ - для дитини це було дивно, тому що поряд ось 3 кілометри у нас не було світла, а тут вся сучасна комунікація міська.

Нині ж село живе, але здебільшого спогадами. І намагається не втратити статус - нещодавно тут полагодили дах у будинку культури.

Григорій Скорук, староста Ксаверівки:

Мені кажуть: нашо тобі той клуб, нашо будинок культури, нашо тобі та криша, давай купим автобуса, я кажу - ребята центр села, на трасі, якшо тіки я не зроблю кришу в цьому будинку культури, не знаю чи появиться можливість ще колись

І у Ксаверівці, і в Старій Котельні занепад почався в 90-х. З розпадом Радянського Союзу, "вітрини для іноземців" виявилися непотрібними. Історик Леонід Марущак досліджує, що від них лишилося. І застерігає - історія має здатність повторюватися.

Леонід Марущак, історик:

Зараз в Україні відбувається адміністративно територіальна реформа, яку ми знаємо як децентралізація, в рамках цієї реформи теж пішли за принципом перспективних планів. Зараз за перспективними планами об'єдналися територіальні громади. Що далі - це вже питання, кожна громада стоїть перед питанням що розбудовувати.

А ось зовсім інший приклад сільської розбудови. Дроздівка на Чернігівщині - ніколи не було показовим. Але півтора місяця тому його жителі власноруч взялися за експеримент - із порятунку села. У покинуті будинки запрошують на поселення багатодітні родини з усієї країни, які опинись у скруті. І допомагають із переїздом. Пані Валентина на новосіллі місяць. На те, що нові односельчани прийдуть вітати з іменинами - не чекала.

Вибачай, у мене скромний подарок - до городу щавель петрушка (плачуть, обіймаються).

Жінка переїхала з Хмельниччини з двома дітьми. Про причини говорити не хоче.

Валентина, нова жителька Дроздівки:

Діти вобще довольні, главне шоб дітям було добре, буде добре дітям буде добре й нам.

А в цій хаті нові господарі з'явилися менш як за тиждень до нашого приїзду. Богдана з чоловіком і чотирма дітьми перебралися в Дроздівку з Житомирщини. Адже, великій сім'ї було затісно в одній хаті з батьками. З собою прихопили найнеобхідніше.

Кого везли з собою, що везли? - Собак, котів і речей.

Богдана каже: у селі їх прийняли як рідних. Старші діти одразу пішли до школи. Господарство налагоджують гуртом із сусідами.

Богдана Єремійчук, нова жителька Дроздівки:

Уже нам і за оранку договорилися, у нас молочко кожен день, картошечка, все-все домашнє в нас є.

Благодійна ініціатива - справа рук ось цієї тендітної жінки, Оксани Зубок.

Оксана Зубок, засновниця ініціативи "Допомога сім'ям":

У нас є можливість жити і будинки можна або орендувати або викуповувать за недорогою ціною. І отак я перше своє оголошення кинула десь півтора місяця тому у такій групі, де мамочки спілкуються і з того часу воно пішло-пішло.

За півтора місяця в Дроздівці з'явилося 40 нових жителів.

Анна Пилипенко, жителька Дроздівки:

Куди не глянь - села вимирають, вимирають. З нашими законами нічого гарного для села не робиться. Нам самим жалко своє село, от через що ми згуртувалися.

Чи вдалий цей експеримент - говорити зарано. Бо хоч за місяць у Дроздівці додалося близько десяти дітей, у центрі громади вирішили зачинити місцеву школу. Мовляв, коштує вона задорого. Утім жителі Дроздівки в кращому майбутньому і свого, і будь-якого іншого українського села - впевнені. Варто лише не сидіти склавши руки, а самому змінювати своє життя.

Оксана Зубок, засновниця ініціативи "Допомога сім'ям":

Місто має бути містом, село має бути селом. Ми можемо з'їздити в місто, там погуляти, сходити в кінотеатр, але ми приїздимо додому - і нам тут гарно, бо ми дома. І я знаю, що вийду на вулицю в свою тишу - і я тут вільна думками.