Прифронтове життя: в Українську жителі підтримують власну справу [ Редагувати ]

Наш військовий кореспондент Ігор Левенок побував в місті Українську на Донеччині. Хоча до лінії фронту звідти далеко, деякі райони перетворилися на суцільні руїни. Як там живуть люди - дивіться.

Было бы очень хорошо, если б наше правительство осознало, что этот город мог бы стать витриной!

Місто з промовистою назвою Українськ - за 30 кілометрів від Донецька, засноване на початку п'ятдесятих років, у період післявоєнного залюднення Донбасу. За ідеєю, місто мало уособлювати промислову велич цього краю та його історичну належність до України.

Віктор Німаніхін, житель Українська:

Город имеет стадион с названием "Украина", шахта "Украина", универмаг "Украина" и прочее. Есть основные улицы с названиями украинских деятелей.

Нині Українськ - прифронтове місто. Гуркіт боїв тут добре чути.

19 или 20 километров ближайшая линия фронта, тут напрямую по лету снаряда. Чтобы не оставили нас тут втихаря и войска не отвели.

І хоч снаряди сюди не долітають, місто з патріотичною назвою нині опинилося на межі існування. Від початку двохтисячних населення скоротилося удвічі. На сьогодні тут мешкає до шести тисяч людей. Єдину лікарню торік закрили.

Ой, що тобі сказати, синок, поки шахта не стане на хороший лад - ніякої перспективи тут не буде.

Шахта "Україна" - раніше тут працювала третина жителів. Нині державне підприємство дихає на ладан. Зарплати мізерні, і ті - з затримкою. Чому так сталося? Гірники кажуть: вугілля є, немає держзамовлень.

Іван Чуков, голова незалежної профспілки гірників України:

Вот возьмем последний год, когда закупили у России 560 тысяч тон. Это озвучивалось, но никто же на это не обратил внимание. Кто пострадал - наши шахты.

Тож у місті, де немає війни, люди продають житло за копійки. А дехто і взагалі його просто залишає.

Ну ось, будь ласка, на стіні висить календар за 2011 рік, отже люди покинули квартиру, що до того як почалися бойові дії на Донбасі.

Після початку війни, у місті чекали на переселенців з Донецька. І дехто справді переїхав. Віктор з дружиною відкрили власну справу. Шиють жіночий одяг. Та кажуть: якби не допомога іноземних донорів - ніякого бізнесу тут не було б.

Олена Німаніхіна, директор підприємства:

У нас благодаря грантовой поддержке - фотостудия, плюс вот это все современное оборудование с помощью грантовой поддержки, а еще мы получили программное обеспечение.

Віктор Німаніхін, засновник підприємства:

Были всякие ситуации - и плачевные и печальные, хотелось опустить руки, закрыть предприятие и прочее, прочее.

Та подружжя обрало інший шлях. Сім'я залишилася на Донеччині. І попри те, що нині від батьківщини підтримки не відчувають, Віктор і Олена переконані - колись тут знову буде "все Україна".