Лікарі з США допоможуть дівчинці з Гостомеля отримати протез руки [ Редагувати ]

І далі - проанонсований мною матеріал про Сашу Філіпчук. Українську дівчинку, яку під час евакуації з Гостомеля поранили російські солдати. Дитина ледве вижила і втратила руку.

Утім, ця драматична історія має оптимістичне продовження. Що зараз із Сашею? Подивіться.

У Вашингтонському аеропорту "Даллас" останнім часом бачили багато сліз і чули чимало драматичних історій. Саме сюди прибували українські біженці. Саме тут, у залі очікування, родичі вперше за місяці війни могли їх обійняти. І сказати - "ви тепер у безпеці". Дипломат з українського посольства теж чекає на особливих пасажирів. Щоб не пропустити їх у натовпі й впізнати одне одного, він узяв український прапорець і запросив із собою родину - дружину та дочку, - бо так комфортніше буде маленькій пасажирці, яку запросили сюди Сполучені Штати. Ось і вона, разом із мамою.

Історію Саші Філіпчук ви, мабуть, бачили у соцмережах, коли миттєво розлетівся шокуючий пост співчуття й ось ця фотографія.

Дев'ятирічна дівчинка у лікарняній палаті, якій лікарі змогли допомогти, проте… не змогли зберегти руку.

Маленька із родиною їхала з окупованого Гостомеля. Росіяни обстріляли їхню автівку. Вітчим загинув у них на очах. Мама із Сашею - ховалися у найближчій будівлі, у підвалі в Бучі, в самому епіцентрі бойових дій. Дівчинка згасала від поранень, але допомогти ніхто не міг - окупанти відмовлялися розмовляти із Червоним хрестом. До лікарні її вдалося доправити лише за два дні.

Ті події й пережиті емоції, настільки страшні та травматичні, що і Саша, і її мама, Юля, намагаються відігнати від себе спогади. Ми теж уникатимемо цього в інтерв'ю. І переліт, і ця "зміна картинки", для них можливість хоч ненадовго стерти із пам'яті жах. І Америка - вразила.

Люди всі посміхнені, ми були з нашими, з українцями, і всі як рідні - і відносяться до нас так само.

На Штати та американські суперсучасні технології зараз величезна надія.

Ми сюди приїхали за протезуванням, і той протез, який нам обіцяють - це щось неймовірне. Тому що в ньому кожен пальчик може окремо один від одного працювати - як своя власна рука.

Ось ця розробка американського "проєкту майбутнього", що називається United Tomorrow - "об'єднані заради завтра". Суперсучасна, роботизована - наче у фільмах про людей Х. Яка дає можливість відчувати протез наче власну руку і жити повноцінним життям. Ситуація із Сашею складна - лінія ампутації надто високо, - і в минулому лікарі просто відмовляли подібним пацієнтам, але не цього разу.

Ми не в лікарні, можемо як і всі люди десь пройтись, екскурсія, щось побачити. І звичайно Америка - це мрія багатьох людей. І моя так само. Звичайно, хотілося б за інших обставин тут опинитися, але дуже гарно - і досі не віриться, якщо чесно, що ми тут знаходимось.

З Вашингтона, куди прилетів літак, треба було ще діставатися до Нью-Йорку. І наші дипломати навіть не роздумували - повезли туди Сашу власною машиною - мовляв, ну як ви самі будете у незнайомій країні. А ще - хотілося, щоб маленька запам'ятала Штати не як "історію співчуття і порятунку", а як щасливу подорож.

І це вдалося. Саша весь час усміхається.

Я і не була грусною, зі мною все в порядку, я дуже люблю бути в позитиві.

Здається, це я маю її якось втішати, але маленька навпаки - намагається розвеселити нас - і в якийсь момент розсмішила маму просто до сліз.

Вона, як всі діти у цьому віці. Сумує за домом, дуже.

В Україні я скучаю по своєму котику. В мене котик милий, його звати Кєксік.

І водночас - вся ця історія для неї - це наче опинитися у голлівудському фільмі. Герой якого - власник компанії, Істон - ще коли був 14-літнім підлітком - сконструював свій перший роботизований протез. Відтоді тільки цим і займається, став одним з найкращих в Америці. І вважає це місією свого життя. Бо це не тільки про зручність. Це про розуміння, що попри все життя триває.

Я думаю, що люди "розкисають", коли вони дуже сильно погружені в ці всі проблеми. Коли ти у Києві - всі ці прильоти, сирени, читаєш новини - і здається - ну все, руки опускаються. Але ми ж люди - ми швидко пристосовуємося - то ж треба чимось займатися. Якщо ти можеш займатися волонтерством - то треба туди поринути повністю, щоб просто не залишалося часу на ці думки. Хотілося б перемоги, звичайно. Я вірю в те, що Україна переможе, і дуже хочеться повернутися додому.