Фотографи війни: хто фіксує жахіття та злочини агресора? [ Редагувати ]
Фотографи війни зробили вже сотні знімків, які неодмінно колись увійдуть до підручників
Вбивства, насильства, тортури… Кожне з нелюдських злодіянь російських терористів - це воєнний злочин. Таких - вже понад 30 тисяч. І це лише зафіксовані Генпрокуратурою України. Але кожну справу ще треба довести до суду і лише там поставити юридичну крапку.
У цьому слідчим допомагають кадри з камер спостереження, аматорські відео. А ще - знімки фотографів. Про тих, хто фіксує жахіття війни - наш наступний сюжет.
Весна 2022-го року. Бучанська різанина. Напівзруйнований Ірпінь. Атака на вокзал у Краматорську. Літо. Кременчуцький супермаркет. Центр Вінниці. Осінь. Ізюм. Кадри війни, що в'їдаються у пам'ять. Світлини, що вже увійшли у світову історію.
Інна Варениця, колишня дружина Макса Лєвіна:
В Україні дуже багато було фотографів, які займалися воєнною фотографією до того, як війна трапилася в Україні. Але що відрізняло Макса від інших фотографів - це те, що він хотів бути глибоко в події, тобто він там жив.
Макса Лєвіна вже немає серед живих. Утім його фото й досі подорожують світом, показуючи людям з інших країн - справжнє обличчя війни. Ось кадри ще 2014-го року. Наші військові - під потужним артилерійським вогнем під час операції проти проросійських бойовиків у Луганській області. А ось - займають позиції на авіабазі у Василькові. Це вже 2022-й.
Інна Варениця, колишня дружина Макса Лєвіна:
І власне те, що відбувається щодня він знімав з 2014 року з самого початку, точніше навіть з 2013, коли почався Майдан. Він знімав Майдан, коли потім все це стало переростати в воєнний конфлікт, власне у війну, Макс не зміг залишитися осторонь.
24-го лютого Макс теж узяв до рук фотокамеру. Три тижні потому орки вбили фотографа-героя, коли він фіксував черговий злочин рашистів на Київщині.
Інна Варениця, колишня дружина Макса Лєвіна:
З 24 лютого до 13 березня коли Макс загинув, він зняв дуже багато світлин і коли вже після поховання до нас звертались і з Америки, із Германії, власне в Україні так само, для того, щоб показати його світлини.
У роботах Андрія Гупси - у буквальному сенсі видно тонку межу між днем сьогоднішнім і довоєнним часом. Проєкт ілюстратора з Харкова немов фіксує дві реальності в одному кадрі.
Андрій Гупса, цифровий художник:
Я називаю це проєктом, але ціль така, щоб показати світові у наглядній упаковці, що творить росія в Україні. Багато уваги з інших країн не тільки від українців до цих фотографій. Безперечно я впевнений, що наші міста стануть навіть набагато красивішими, ніж були до війни. Я думаю ми відбудуємо і це буде саме по європейському типу.
Будівлі харківської та Миколаївської облдержадміністрацій, школа у Харкові, житловий будинок у Бучі, готель у Чернігові. А ось - немов застряг між двома світами літак Ан-225 "Мрія".
Андрій Гупса, цифровий художник:
Я створив журнал "Ненька", в якому в першому випуску показував саме ті роботи архітектура "до-після". І під кожною такою картинкою є текст, що це за локація і що з нею сталося. І я подумав, що це можна помістити в окремий журнал, який продавати людям і за виручені кошти займатися волонтерством, а саме закупівля амуніцій для терооборони.
Вєра Бланш колись працювала з професійними фотомоделями. Втім у перші ж дні повномасштабного вторгнення росії отримала акредитацію від Міністерства оборони, вдягнула камуфляж і пішла знімати війну.
Вєра Бланш, фотограф:
Чорно-білі, я так відчуваю зараз цю війну, я відчуваю її не кольоровою, я відчуваю її в таких тяжких тонах і мені не хочеться йти до кольору, мені хочеться залишити її саме такою, це мої відчуття.
Темно-сірі обличчя людей, які через агресію росії змушені полишати свої домівки, понівечені ворожими снарядами будинки українських міст. І два красномовних слова, як підпис - "росія-кат". Вєра згадує, як разом із волонтерами допомагала людям евакуюватися з окупованих населених пунктів Київщини.
Вєра Бланш, фотограф:
Я вирішила, що мій час бути саме в Україні й показувати долю і рану нашої країни саме через мою камеру. І ти знаєш, це було жахливо, вони виглядали майже як звірі. Я відчувала як вони трясуться. Дивитися на наслідки, дивитись на мертвих людей, чути історії про зґвалтованих людей, дітей, літніх людей, бабусь, дідусів - це тяжко.
Застиглі у вічності наслідки ракетного удару по центру Харкова Павла Дорогого. Перші хвилини після бомбардування пологового будинку в Маріуполі Євгена Малолєтки. Фотографи війни зробили вже сотні знімків, які неодмінно колись увійдуть до підручників з історії. А ще - стануть документальними свідченнями воєнних злочинів, які нелюди країни-агресора вчиняли на українській землі.
