"Хочу жити": як солдат йшов пішки з росіі аби здатися в полон [ Редагувати ]
Ті з росіян, хто все-таки хоч трохи розумніший - шукають варіанти, аби все-таки вижити. Моя колега Ірина Баглай записала ексклюзивне інтерв'ю із двома російськими солдатами, які здалися у полон за програмою "Хочу жити". При чому один із них вирішив здаватися ще до того, як потрапив в Україну. Що говорять "бранці з власної волі"? Послухайте.
Зовут меня Куликов Михаил Алексеевич, я из города Орск Оренбуржская область. - Меня зовут Васильев Максим Станиславович, родом из города Саратова, служил в Белгородской области.
Одному - 26, іншому - 22 роки. Михайло - військовий запасу, Максим - строковик. Обидва з мотострілкових полків.
Михайло Куліков:
Я был продавцом в магазине сантехники и параллельно с этим преподаватель на удаленке. Информатика для детей.
Максим Васильєв:
У меня были конкретные планы - устроиться в игровой индустрии, переехать в Украину.
До дня оголошення мобілізації Михайло війною не цікавився. Та й про саму Україну не знав майже нічого.
Для меня, соседская страна - это Казахстан, потому что мне до Казахстана от города ехать 20 минут, а до Украины два дня.
Про фронт не думав, працював і захоплювався фотографією, в якій для нього
Михайло Куліков:
В фотографии главное не человек, главное как раз его отсутствие. Показать мир людей, в котором людей нет.
Світ, в якому люди не зайві - мріяв побачити Максим, коли планував їхати з росії - Київ.
Максим Васильєв:
Я понимал, что Украина - это ближе к Европе. У меня в принципе было желание посмотреть мир.
Але росія своїх чоловіків так просто не відпускає. Після 18 років закордонний паспорт тільки після строкової служби.
Максим Васильєв:
Чтобы легетимно покинуть страну нужен военный билет. Потому что без него будешь считаться уклонистом.
Ірина Баглай, кореспондентка:
Один планував, інший в бік України і не дивився, але обидва опинилися тут. З обома чоловіками я спілкувалась в Україні з їхньої згоди. І перед тим, як розказати їх історії порятунку від "своїх", і аби зняти всі припущення про примус до нашого інтерв'ю - ось пояснення Максима, для чого йому потрібна ця публічна розмова.
Максим Васильєв:
Чтобы показать, что есть и другой путь. И что есть о чем задуматься. Я понимал, что в своей стране у меня не будет возможности вот так трезво, в открытую, что-то сказать.
То як ці чоловіки опинилися у Києві? Вони обидва - добровільно здалися у полон за програмою "Хочу жити".
Михайло Куліков:
Хочу жить, потому что много чего не успел, жениться, например.
Максим Васильєв:
Эта война вызвана сплошным обманом, жизнь сама по себе - она прекрасна.
Маршрут втечі з федерації Максим прокладав ще з квітня, а як дізнався про програму "Хочу жити"
...в Украине оказался пешим ходом.
Ішов аж до українського кордону. Аби здатися в полон. До того жодного дня не бувши в Україні. Не воював. Хоча до армії планував...
Максим Васильєв:
Устроиться в игровой индустрии, переехать в Украину.
Чому? Відповідь Максима проста.
Максим Васильєв:
Я родился при путине и у меня было стойкое ощущение до недавних дней, что я и умру при путине.
І путін створив всі умови, щоб це стало реальністю. Хоча, говорить геть інше.
В военных действиях не учавствуют и не будут участвовать солдаты, проходящие срочную службу, поставленные задачи решают только профессиональные военные.
Максим Васильєв:
Целый полк срочников, которые как я, пришел по призыву, стали контрактниками. С 16 февраля на меня был заключен контракт без моей подписи, без моего устного согласия. Я контракта не видел.
До історії Максима ми ще повернемось, а поки фронтовий експрес-шлях Михайла.
Михайло Куліков:
21 числа, сентября, владимир владимирович объявляет мобилизацию, буквально через два часа у меня уже есть повестка на 22, на медкомисию, 22 меня везут в оренбург. Я в части, там нас одевают, обувают и 25-го все - здравствуй, Украина.
Хоча йому, як і решті, путін присягався з екрану.
Первичная подготовка от 5 до 10 дней, затем в зависимости от военно-учетной специальности, поступают уже в боевые части и там подготовка от 5 до 15 дней.
Реакція Михайла така, бо вся військова підготовка - звелася до
Михайло Куліков:
Вот это тебе автомат Калашникова, это две гранаты, я думаю ты знаешь как ими пользоваться.
Хочу жити - отже здаватимусь у полон. Так Михайло, як і Максим, вирішив ще вдома, у росії. В одній руці тримав повістку, іншою забивав в пошуковик.
Михайло Куліков:
Так и вбивал - "как сдаться в плен на Украине, в Украине". Погуглил, наткнулся на телеграм-канал "Хочу жить", там соответственно нашел номер, позвонил, узнал, что мне нужно делать.
Своїми планами ні з ким не ділився. Бо більшість однополчан Михайла обрали війну - добровільно. Але... з однією ціллю.
Михайло Куліков:
Процентов, чтобы не соврать, 75-80 - это деньги. В рублях обещали по крайней мере около 200 тисяч в месяц.
Шалені гроші для жителя Орська.
Михайло Куліков:
В моем городе средняя зарплата 25 тысяч.
Шалені, і недосяжні, і на війні.
Максим Васильєв:
Никто 200 тысяч, вообще никто не видел. Кто-то 40 за два месяца в окопе 30/40 тысяч.
Півторатисячний підрозділ за кілька місяців оновився повністю. На місце вбитих - приходили мобілізовані та добровольці. А ті з небагатьох, хто повернулись
...сразу принимали решение увольняться.
Отримавши координати точки, де він мав зустрітись із провідником проекту "Хочу жити", Максим рушив в один бік. І найбільше боявся
Максим Васильєв:
...боялся встретить русских. Я ночевал в лесу, слышал, видел выходы. Залп ракетный наших установок, которые где-то стоят. Это был один из самых страшных моментов. В Украине мне легче стало, когда попал на территорию Украины.
Михайло Куліков:
Меня удивило отношение украинских военнослужащих ко мне. По сути дела я враг.
А натомість
Михайло Куліков:
...при этом меня накормили, меня напоили, мне дали даже закурить. По дороге у меня спросили голоден - есть такое с утра не ел, хорошо, завозят меня в кафе, там мне просто дают тарелку борща, настоящий украинский борщ. Это был самый восхиттительный борщ в моей жизни.
Такі військовополонені з власної волі як Максим і Михайло в Україні реєєструються, як взяті в бою.
Віталій Матвієнко, спікер проєкту "Хочу жити":
Це в свою чергу забезпечує їм безпеку на території російської федерації від переслідувань і тим самим зберігає всі соціальні виплати згідно їхнього закону.
В Україні їх забезпечують одягом, триразовим харчуванням. Селять у таборах. Вони працюють і отримують за це зарплату. Але мають право вибіру - на відміну від тих, кого у полон взяли зі зброєю в руках.
Ігор Копитін, народний депутат, представник координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими:
У них є певні преференції, вони можуть повернутися додому, до росії, по програмі обміну військовополоненими, або ж вони можуть залишитись в Україні. Податися на прихисток і є низка європейських країн, держав, такі, як Нідерланди і Німеччина, які уже дали згоду надати їм прихисток. Але зараз є домовленості, но зараз ще не має механізма, як це відбуватиметься.
Яким буде механізм - зараз вирішують на законодавчому рівні. А кількість таких як Максим і Михайло, зростає щодня.
Віталій Матвієнко, спікер проєкту "Хочу жити":
Чим менше військовослужбовців на фронті, тим краще для нас.
На батьківщині ж полонені з власної волі, вже з тавром "зрадник".
Максим Васильєв:
Вернут меня, я понимаю, что на моей жизни можно поставить крест. От меня избавиться, ну щелчок - раз и все.
У Саратові у нього залишилися батьки. Мама, вірить Максим, - прийме його вибір, а от батько - навряд.
Максим Васильєв:
Как он говорит - им виднее, с их колокольни, чем с нашего колодца. Он заведомо считает, что наше правительство знает лучше наш путь, лучше знает нашу судьбу, чем мы.
А от Михайло повертатиметься в Орськ, бо
Михайло Куліков:
...у меня мать, у меня будущая жена - забрать. Боюсь, что после того как я здесь останусь, их не выпустят. Тут либо я, либо они.
Хоча до матері вже навідувались.
Михайло Куліков:
Уже приходили ФСБшники и просили у нее доказательства того, что меня здесь не завербовали.
Та хто ж кого зрадив? Це питання у Михайла виникло, коли його командир та бійці, що були разом у підрозділі, кинули його одного під обстрілом.
Михайло Куліков:
Почему я предатель, если предали меня? Капитан ганота, привет тебе, капитан. Командир бросил, свои же бойцы бросили меня. Просто оставили. У меня выбор был невелик - либо выходить, пусть меня расстреливают, либо звонить в "Хочу жить" и выбираться.
Максим Васильєв:
Нас тоже всех предали, потому что людей буквально всех ссылают на фронт.
Максимові пощастило. Він вчасно наважився на втечу. І тепер тих, хто залишився під триколором зі зброєю...
Максим Васильєв:
Я призываю остановиться. Даже сейчас есть возможность остановиться, сложить оружие развернуть войска.
